Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

На щастя, Сніжанка помічає мене.

— Ясмі-іно! — кидає малеча руку чужого чоловіка й кидається до мене.

Непокоюся, щоб її не зупинили, проте лікар не робить цього.

— Сніжко! Сонечко моє маленьке! Як ти себе почуваєш? Де болить? — питаю її, впавши перед дитиною навкольки й обдивляючись її з голови й до ніг. Її поношений светрик із улюбленими пандами заляпаний кров'ю й віднині має один відрізаний рукав...

— Уже добле, Ясмінко. Ти плийшла по мене? Ти мене забелеш? Тут мені добле, а ще дали цукелок позувати. Але я б хотіла дивитися з тобою мультики. Пам'ятаєш отой, що ми з тобою дивилися, коли я була твоїм фолс-мажалчиком восени? Ти тоді була такою галною й спішила кудись, але ми з тобою дивились все одно мультики... Хочу той мультик подивитись ще. З тобою.

Дівчинка тулиться до мене, ніби хоче знайти прихісток. Я обіймаю її й не можу вдержати сліз, за пеленою яких вже нічого не бачу перед очима. Це, звісно ж, не лишається поза увагої дівчати.

— А чому ти плачеш? Не плач, Ясмін! Я вже теж не плачу... Лікал сказав, що сильні дівчатка не повині плакати, бо потім цукелок ніхто не дасть...

— Більше не буду, зірочко. Не буду, — даю малій слово, яке знаю, що порушу, щойно її відведуть у палату на кілька поверхів вище. — А це тобі, між іншим. Гостинці, — не забуваю на пакунок.

Сніжанка бере здоровою рукою дарунок і вигукує, тішучись:

— О, клас! Там апельсини та банани. І шоколадки! Це мені за те, що я не плакала?

— Так, сніжиночко, ти ж сильна. Ти розумничка.

Наші міцні обійми, що повторюються, цього разу припиняє голос того самого лікаря, котрий має супроводжувати маленьку пацієнтку до її палати:

— Вибачте, пані. Сніжанці потрібно зробити ін'єкцію знеболювального.

Неохоче відпускаю дівчинку. Вона ще раз питає, чи заберу я її звідси. Щоб не бути в дитячих очах зрадницею, я звертаюся до лікаря:

— Який у Сніжки діагноз? Як довго вона має бути тут?

— А ви ким їй будете? — не квапиться чоловік із довгою щетиною давати мені відповідь.

— Ясміна моя найклаща подлуга! — замість мене першою видає мала.

— Вибачте, шановна. Третім особам інформація не розголошується.

— ...Сніжко, я принесу тобі ще цукерок, якщо ти ще трохи побудеш тут і будеш слухняною, — вимовляю через силу та з сумом стежу, як зранена крихітка зникає у кабінці ліфта з чужим дядечком, котрий її лікує.

У коридорі без неї стає тихо-тихо, тому кроки жіночих підборів відлунням накочуються коридом. До мене підходить жінка у діловому костюмі.

— Добрий вечір. Я Дар'я із соціальної служби захисту дітей. Як бачу, ви гарно ладнаєте з дитиною. Ви добре знаєте її матір?

— Добрий... Так, — з острахом дивлюсь на молоду шатенку з високою зачіскою. — Куди Сніжанку заберуть після лікарні? Де її сестра?

— На жаль, я не можу вам цього повідомити...

— ...Третім особам не розголошується... — із журбою закінчую речення замість соціальної працівниці.

— Скажу одне — якщо бажаєте цій дитині добра, то поговоріть з її матір'ю. Поки справа про позбавлення материнських прав ще не набрала чинності, вона може передати опікунством людям, котрим довіряє... Ви заміжня?

— Чому питаєте? — гостро реагую. Сьогодні всі схибились на тих заміжжях чи що? Кому не лінь — всі мене питають одне й те саме.

— Перевага у питаннях опікунства завжди має подружжя. Одиноким особам складніше претендувати на це звання. Тож... Я просто бачу, що дитина до вас з радістю біжить. І ви за неї турбуєтесь. Я могла б поклопотати щодо вас — майте на увазі, — шатенка багатозначно замовкає. — На все добре.

Розбитою та зарюмсаною повертаюся до натовпу, що спостерігав весь час усю цю картину. За інших би обставин я почувалася б перед ними незручно, але наразі мені начхати, хто що з них думає. Лише за Сніжку всі думки.

Оскільки мою розмову з Дар'єю всім було добре чути, спочатку між нами панує мертва тиша. Лиш через деяку мить її розвіює голос Оленки Петренко:

— Ясміно, здається, доля все ж змушує тебе вийти заміж. Є кандидати?

Я кидаю на нею погляд з-під лоба.

— Аби-хто, тільки задля свідотства про шлюб не згодиться. Потрібний той, хто має власне житло й необхідні умови для утримання двох дітей. Не хотілось би, щоб дівчаток розлучали.

— Ти ще й житло винаймаєш?.. Ну так — складно тоді, — замислюється над тим самим питанням, що й я, Олена. — А не маєш колишніх із власним житлом, котрі б хотіли "все почати з початку"?

Глузливо посміхаюсь у півсили.

— Є, але не думаю, що вони будуть раді прийняти мене, але не саму, а ще з двома дівчатками.

І знов запоновує тиша.

— Ясмінко, якщо не хочеш, щоб її забрали, то треба шукати когось, хто б її удочерив. Якщо не ти, то хтось, кому б ти довіряла. Треба сімейство, що підходить під усі умови, — пропонує тепер "Батарейка" свій варіант.

Я наморщую своє чоло, що зазвичай не люблю робити.

— І хто погодиться на таке? Ти? — саркастично питаю.

"Батарейка" одразу ж затинається.

— У мене й так двоє дітей. Та й мій новий чоловік не хоче більше дітей...

— Що й треба було довести, — пригнічено ставлю крапку на обговорюванні цього питання.

Але "Батарейка" так не вважає. Тому, щоб просунути свою пропозицію, знову говорить, однак вже не до мене:

— Дано, Віталь, а вам не пора діток? Тут он яка нагода. Одразу двоє й вже не в пелюшках. Менше мороки буде. Може б виручили однокласницю?

Очі всіх присутніх перекочуються на Дану, котра грається в переглядки з чоловіком. Розгублена дівчина, з натягнутою усмішкою, майже моментально виголошує:

— Ясмінко, ми б з радістю... Але тобі вже відома моя позиція... А ти, "Батарейко", он краще у "Пєті" спитай. Може її Алехандро планує обзавестись діточками? — переводить стрілки на подругу, котра ще поки теж немає дітей.

— Навряд чи... — промовляє спантеличено Оленка. — Та й взагалі, дівчата, мені здається ви не туди хилити. Ніхто не любитиме цих дітей так, як Ясмінка. То треба їй щось вирішувати. Чоловіка шукати пошвидше...