Читати книгу - "Чарівна крамниця, Роман Близнюків"

    Що чує крамар, коли до нього приходять покупці? Дзвін дзвіночків над дверима? Скрип іржавих петель? А може, звичайний сміх, радість у голосах покупців? Все залежить від самої крамниці, її захищеності, товарів та уважності продавця. Адже навіть за поведінкою можна визначити, що потрібно людині, яка увійшла до крамниці. Чи не людині.
    Звуки флейти наповнили тишу задовго до появи відвідувача. І де б продавець у цей момент не знаходився, він почув би її у будь-якому кінці крамниці. Але не сьогодні. 
    Ось-ось мав закінчитися півфінал ліги чемпіонів водних фей. Відірватися від напруженого моменту було подібно до смерті. Адже я поставив на цей матч око. «Котяче око», амулет, що дозволяв його власнику бачити у темряві. Одиничний екземпляр. І якщо чарівник, з яким я посперечався, виграє, то амулет мало того, що дістанеться йому безкоштовно, то він його ще й розмножить. Що мені аж ніяк не до душі, унікальна річ має бути в єдиному вигляді. На противагу чарівник поставив сигнальний череп. Мені якраз треба поповнити охоронну систему.
    Вхідні двері рипнули. Флейта та скрип? Цікаво. Мабуть, все ж таки відірвуся. Залишати такого відвідувача без нагляду, загрозливо. Краще проконтролювати його переміщення. А найкраще взагалі не пускати, але я завжди відкритий для спілкування. 
    У крамницю увійшов юнак із шахрайною зовнішністю і зі шрамом на нижній губі, одягнений у добротний, придатний для подорожей одяг. Без сумніву, тертий калач. Я одразу опинився поряд.
    – Добрий день, чим можу бути корисним?
    – Нічим. Я тільки озирнутися.
    При цьому він кинув ледь помітний погляд у бік дверей. Зрозуміло, швидше за все, використав мою лавку, як привід сховатися від переслідування. Чи перевіряв, наскільки вона захищена? Проте мене це не збентежило. 
    – Нічого страшного, я допоможу вам роздивитися.
    І насамперед, підвів його до здавалося б порожніх полок. 
    – Ось тут у мене полки з предметами, що дарують невидимість. Це шапка-невидимка, – погладив м'яку вовну. – Можна навіть доторкнутися. Ось тут є плащ невидимості, з капюшоном і без нього, останній віддам за півціни, бо працює з перебоями. Це кільце, – кінчиками пальців засунув його якнайдалі, щоб не потрапило випадково комусь під руку. – Тобі воно точно не потрібне. Взагалі, кільця універсальна річ, на них можна різні чари накласти. Ось тут невидимий вихованець. Ану, фу. Фу, я сказав, сидіти. Ось проклята тварюка. 
    Чоловік витріщився на мої спроби втихомирити вихованця з недовірою.
    – А чому він тут, а не з іншими тваринами?
    – Так загризе. Охоронний звір, як-не-як. Так, а тут, соромна білизна. Ти ніби захищений, але все одно всім видно, – я нескромно посміхнувся. – Не цікавить?
    – Ні.
    – Даремно, помацай, яке воно приємне. А ось ще невидимий каптан, розшитий золотими та срібними нитками.
    – Навіщо таке? – його рука мимоволі потяглася до чудового виробу.
    – Знаємо навіщо, щоб ловити злодіїв. Вони ж його бачать. Там чаклуни щось навернули на ньому. А ось і невидимий капкан. Показувати не буду, він заряджений. І я якось призабув, як його безпечно розрядити. Мені б помічника.
    – А можна щось не настільки небезпечне?
    – Гаразд, ходімо далі. Ось там відділ вихованців. Якщо він тобі не потрібний, то краще туди не заходити. Проте, якщо є бажання просто подивитись, у кількох кварталах є живий парк. Там чарівник один… добре, проїхали. Тут відділ зілля.
    На верхній полиці, як завжди, лежали запечатані сувої. Він схопив крайній, із золотим тисненням.
    – На папері?
    – На папері – це рецепти зілля, – відібрав сувій, перевірив, чи не пошкоджена печатка. - Продаю лише чарівникам не менше п'ятого рівня. Ти чарівник?
    – Ні.
    – Тоді винятково готові зілля. Мале відновлення магії, еліксир здоров'я, відновлення сили, фізичної та іншої. Тобі точно воно ні до чого. А це що? Так, це теж треба подалі.
    – Хіба це не найвище зілля лікування?
    – О, розумієшся? Ні, це не зовсім воно, хоч і дуже схоже, втім, я його все одно продавати не маю наміру. Так, тут є зілля від різних хвороб, що дозволяють позбутися їх раз і назавжди, а також зілля правди, зілля для плавців, зілля залякування.
    – Залякування?
    – А ні, помилився, його вже купили, а це від запору. Флакони просто дуже однакові. Є зілля публічності. А ось інструкції до нього немає. Треба публічній людині запропонувати та перевірити.
    Чоловік відвернувся. Схоже, публічність йому не цікава чи він сам не знав, чого хотів.
    – Мабуть, тебе не дуже зілля цікавлять. Але, я не маю сумніву, у мене є те, що тобі потрібно. Пройдемо далі. Хм, шкіряні обладунки. Звідки вони у мене? Ось тут полка з посудинами. На відміну від попередньої, більшість з них порожні і їх треба наповнювати. Кухоль, який не розбивається, саме те що треба в таверні. Вічно-холодна сулія, можна використовувати замість компресу. О, нічник у колбі, всередині його справжня лава. Фляга, що не скисає – вино, налите в неї, не скисне навіть за дуже високої температури.
    – А молоко?
    – Ну, молоко теж, мабуть. Втім, саме для молока маю окрему ємність.
    Я дістав бурдюк у вигляді жаби, навіть лапки стирчали, а зсередини долинуло приглушене «ква». Чоловік відсахнувся. 
    – Не варто хвилюватися, – запевнив я, – квакає він тільки спочатку. Втім, якби зовсім не квакав і засмерділо, я б потурбувався більше.
    – Це… радує.
    – А цей тубус, здається, з бурею. Так, точно, ось значок. Цей – із торнадо. Цей – з піщаною бурею. Цей із… хм, сюрпризом. Знак стерся. Треба буде тобі додатково до чарівника навідатися.
    – Не треба.
    – Значить, ставимо на місце. А ось це мертвий дощ. Мрія некроманта. Перетворює всіх на кого потрапляє в нежить. Насправді, це навіть не дощ, а всього лише бризки.
    – Звідки у вас ця мерзота?
    – То, так, дісталася з нагоди. Одному чаклуну потрібен був чорний камінь, а золотих не вистачило, ось і обмінялись.
    Власне, більшість товарів так до мене і потрапляла.
    – Ось як. Так ви і чаклунів обслуговуєте?
    – Я всіх обслуговую. І чаклунів, і паладинів, і жерців, і інших злостив…законослухняних і не дуже, громадян. Усіх, хто не має наміру зрівняти мою лавку із землею.
    – А ті, хто хоче?
    – Цікавишся? Що ж я відповім, – я глянув йому просто у вічі, – вони її просто не знаходять. О, ось дуже цікава, унікальна річ, незамінна в довгих подорожах. 
    Я продемонстрував конусоподібну флягу з безліччю рухомих частин у вигляді кілець та насічок.
    – Має п'ятсот сегментів і майже безмежний об'єм для різних рідин. Стоїть також відповідно. П'ятсот золотих.
    – Ого!
    – Насправді, – я дбайливо поклав її назад на полицю, – ціна навіть трохи знижена. Через те, що вона вже вп'яте до мене повертається, через раптову смерть її власників. Вони весь час забували, що куди наливали. Простіше кажучи, плутали осередки.
    – І як часто до вас повертаються покупки? – чоловік помітно зблід.
    – Не треба мене підозрювати у накладенні прокльонів на товари. Повертаються далеко не усі. Чесно куплений товар, призначений для передачі у спадок, або для скарбниці, та інших потреб, не повертаються. У тому числі і зілля. Як можна повернути вже використане зілля? Це одноразовий товар.
    – Я нічого такого не мав на увазі. А зілля можна туди залити? – він показав на дорогу флягу.
    – Можна. Можливо, там і зараз щось бовтається, – підводити його до полиці з амулетами не хотілося. Занадто багато всіляких дрібничок, за всіма не встежиш: кільця, браслети, кулони, сережки та інший дріб’язок. Тому мав намір її пропустити. – Чи може цікавишся звичайними предметами для мандрівника? Намети, кресала, смолоскипи? Вони у найдальшому кутку.
    – Хто б сумнівався. А ножі чи кинджали є?
    – Ножі? Парочка має бути, але сам розумієш, якщо потрібний великий вибір, ти трохи помилився дверима. Тобі треба йти до збройової…
    Вхідні двері відчинилися без попередження. На порозі стояла злякана дитина років десяти, в дорогому, але пошарпаному одязі. І босий. На руках були видні глибокі садна.
    – Вибачте, чи можна тут сховатися?
    – Сховатись? Це не дитячий притулок, хлопче. І, напевно, грошей у тебе теж немає? 
    – Ні-і-і!
    Він опустився навколішки і тихо заридав, ховаючи обличчя. 
    Щось мені підказує, вони не разом. Гаразд, лавіруючи між полицями, підійшов упритул до дитини.
    – Ось, тримай. Не кисни, бо від твоїх виливів пергамент відволожиться.
    Він підняв голову і глянув на порожню долоню. Я продовжував стояти, нахилившись, із найсерйознішим виглядом. Дитина недовірливо простягла руку і тут же відсмикнула, натрапивши на невидиму грудку вовни. Переконавшись, що на хлопця вихованець реагує прихильно і не нападає, просто скинув його на голову. З хвилину спостерігав, як дитина, посміхаючись, намагається зловити невидиму тварюку. Поки той не здогадався просто застигнути та скласти долоні ковшем. Судячи зі притихлого дихання, вихованець утихомирився саме там. 
    – Хто це?
    – Ну, зважаючи на все, тепер це твій захисник. Можеш дати йому ім'я. Прийдеш сюди через рік, тоді й розплатишся. А тепер, забирайся звідси. 
    – Дякую, дядечко, – просяяв дрібний і зник за дверима.
    Попередній відвідувач теж стояв поряд. Його руки були порожні, ніби підтверджуючи, що він нічого не вибрав. 
    – Думаєте, він повернеться?
    – Повернеться. Я добре знаюся на людях.
    – Так? Я тоді, мабуть, також піду. Мені нічого не спод ... не треба. Спасибі ем-м за те, що все тут показали. Зайду наступного разу і точно щось куплю.
    – Ага, – двері зачинилися, і флейта перестала мені дошкуляти. – Що він вкрав?
    Над одвірком дверей з'явилося плоске чорне зображення. Скільки б не було схожих по силуету предметів, цей флакончик я впізнаю і без перевірки. 
    – Я так і думав. Щуру – щуряча смерть. Більше не пускай його сюди, – зрозумів, що зморозив дурість. – Ах, так, він же вкрав саме... втім, ні, я не збираюся змагатися з злодійською вдачею. Так що так, якщо з'явиться, не впускай, нехай навіть з мішком грошей. Особливо із мішком. Мало в кого він його стягне.
    Подумати тільки, він вкрав єдиного міміка в моїй крамниці, який вдавав з себе найвище зілля лікування.