Читати книгу - "День на пастівнику, Панас Мирний"

Панас  Мирний

ДЕНЬ  НА  ПАСТІВНИКУ

Оповідання.

- Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-аторж-ний! Гри­-и-ицьку! - гукав одного літнього погожого ранку невелич­кий хлопчик літ дев'яти, стоячи на високій бурті, кругом укритій молодою і зеленою, як рута, травою.

Сонце піднялось вже височенько і, гаряче, іскристе, обливало і бурту, і хлопчика, і кругом широке поле своїм огнистим світом; горіла молода трава на бурті зеленим огнем; неопавша роса світила і відбивала дорогим самоц­вітним камінням. Одежа хлопчика - лихі вибійчані штанці, засукані аж до колін, латана сорочка і на голові з перед­раним козирком картуз - під тим світом теряли свою зли­денність, неохайність,- і латки і дірки відбивали так краси­во, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справді чудовна: з бурти, мов з високої гори, видно було на праву руч місто. Церкви підняли ви­соко угору свої круглі голови, сяли у прозорому повітрі зо­лотими банями, зеленіли їх залізні покрівлі, моз травою вкриті, біліли білі боки, мов з крейди вистругані; поміж це­рквами хати, людські огороди тонули в гущавині темно-зелених садків. Он і річка блищала, звиваючись змією по жовтому пісочку і пускаючи легенький димок туману з се­бе, а через річку перекинувся міст - тонкий, узорчатий, мов з волосені виплетений. Тута ж, недалеко від бурти, мов кріпость перед містом, висока кам'яна стіна обвивала кругом великий розкішний садок, здоровенную пустку-бу­динок - Ратієвщину. А на ліву руч від бурти розіслався степ, рівний, як долоня, широкий і довгий-безкраїй, тонув у своїй просторій просторості, у своїй зеленій траві, спершу аж темно-зелений, а чим далі - блідіший, голубі­ший, поки не сходився з краєм блакитного неба, де, здавалось, він загнувся угору і пішов уже попід небом. Серед його хвилі хвилями золотого сонячного світу так і ходять, так і переливаються, то здіймаючись угору, то опадаючи униз; над ними сотні срібноголосих жайворонків непримітне в'ються, і їх весела і радісна пісня дзвенить, розходиться, розсипається, здається, сизо-прозоре повітря само бринить-співає... А на темно-синьому полі неба огненне коло сонця грає, прище світом, стріляє довгим промінням, сипле непримітними іскорками жару,- невідомий коваль невідомим міхом роздув те величне та чудовне огнище світу! Гарно усюди, красиво так,- не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися виліз хлопчик на самий вершок високої бурти, по боках котрої, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат і двоє телят,- байдуже йому було і про їх. Він виліз, щоб з високості підглядіти, де заховалися Грицько та Василь,- його рідний і двоюрідний брати, з ко­трими він ще до сходу сонця вигнав ту худібчину пастись. Хлоп'ята, поснідавши і щоб чим-то згаяти, то згаяти час, задумали гратись у піжмурки. Першому випало жмуритись Грицькові,- старшому від його братові. Бистроокий, він зразу підглядів Івася, що приткнувся за буртою у балочці під широкою лопушиною.

- Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, ло­пушину! - кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббіг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усі бур'яни - нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Він бачив, ще як Грицько жмури­вся, Василь похилив прямо до Ратієвщини.

- Я знаю, він у рові між шипшиною засів,- промовив сам до себе Івась і ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рів, свистав, гукав,- і ті­льки його дзвінкий голос лунав між гущавиною високих берестів та пахучих лип, що спускали свої широкі гілки по білій стіні у рів, мов подавали кому руку або намірялись досягти до шипшини, що, так красно цвітучи, поросла по окопу,- Василь не окликався, не одгукувався. Досада роз­бирала Івася, як його так зразу нагляділи, а він аж ухоркався, шукаючи, а й досі нікого не знайшов.

Повернув він знову до бурти. Дорогою, мов з-під землі, донеслося до його Грицькове «ку-ку!». Він разів з п'ять об­біг кругом неї - нема нігде. А його голос він чув. І так ви­разно гукнув «ку-ку!..» Ось знову гукає.

- Ага! ти у балочці,- радісно скрикнув Івась і побіг трохи не вдесяте у балочку.

Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся - немає. Ще більша досада його проймає, аж сльози розбирали.

- Нехай вам біс! - промовив він і виліз на шпелень бурти.- Звідти так видно кругом,- уже хтось десь та виткнеться.- І от він дивиться, розглядає, чи не поворухнеться де бур'я­нина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить по­стать або Грицькова, або Василева... Теля бекнуло, і слідом за його беканням почулося втретє Грицькове «ку-ку!».

- Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! - зарепетував ото Івась, теряючи надію знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя,- той далеко пішов ховатись,- а Грицько - Грицько тут десь,- він тільки закрив очі, а той і гукає: «Уже!», а от не знайде ніяк. Нігде б так і затулитись, немає таких потайних захистів, а ото не зна­йде!

- Хай же вам ірод,- рішив Івась і, забачивши на траві про­ти сонця червоненьку комашину, присів до неї. Комашина, почувши на собі чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками і затихла. Зразу Івась забув і свою досаду, і свої жмурки.

- Іч, хитра яка! - промовив він, ухопивши комашину у руки, і, положивши на долоню, почав дратувати її травиною.

Комашина не заворушилася, задравши угору чорні ні­жки, вона лежала, мов нежива.

Що не робив їй Івась - і перекидав, і ворочав,- нежива та й годі.

- Підожди ж! - промовив він, ліг на бурті, одставив геть від себе руку і терпляче дожидав, коли комашина завору­шиться.

Час не стояв; сонце підпливало все вище та вище, не гріло вже, а почало допікати. Жайворонки затихли у степу; з Ратієвщини тільки доносилися птичі голоси,- кропив'я­нки розкидали своє цьомкання у кущах, іволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлиці жалібно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стіні і махаючи своїми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленій гущавині непролазних кущів розлягалися соло­вейки. Скільки їх! і як вони голосно щебетали!

Івасеві про все те було байдуже; він не тільки не дослу­хався до того, він не примічав і того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя іграшка, своя забава,- ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, ні­жкою