Читати книгу - "Коротка історія , Дімич "

Вона співала пісні, які писала сама ще з 15 років, багато читала різної літератури та навіть намагалась писати власні вірші, один з яких їй дуже сподобався:

Настав новий день для мене знову,
І я проснулась і подякувала Богу.
Дякую, Боже, за те, що прокидаюсь і живу,
За все те, що маю і люблю.
За ранкове сонечко і вечірню зорю,
За людей, яких ти мені посилаєш в хвилину важку,
За травинку, по якій ходжу, збиваючи ранкову росу,
За світ, який бачу, та в якому живу.
За здоров'я, яке бережу,
За все, чим дорожу.

Оксана завжди була вдячна за все, що має. Їй було лише 22, і вона в такому віці вже багато чого досягла: роботу, яка приносила добрий заробіток і в тому числі задоволення, і в неї була велика дружня родина — два брати та молодша сестричка, яку вона дуже любила. В цій сім'ї ніколи не бракувало підтримки, але Оксана була все одно засмучена тим, що їй не везло в особистому житті: постійні сварки, зради, і це дуже погано впливало на неї. Скільки сліз пролилося через її очікування. В якийсь день вона просто розчарувалась у цьому і сказала собі: більше ніяких стосунків, буду жити лише для себе, вчитися, удосконалювати себе в різних сферах.

Але не тут-то було — доля на неї готувала свої плани. В один чудовий вечір у Оксани був запланований концерт. Вона із захопленням та великою любов'ю співала свої пісні, і тут раптом на сцену піднявся молодий мужчина, гарно одягнутий, з великим букетом білих та червоних троянд.

— Оксано, ти чудова, так прекрасно заспівала, — промовив він.
— Дякую, — відповіла вона.

Він їй здався дуже знайомим.
— Впізнаєш мене? — сказав Олександр.
— Не зовсім.
— Це ж я, Саша.
— О, Боже! Сашо, ти так змінився, змужнів, бородатий, просто красень!
— Дякую. Оксанко, тримай квіти. Давай підемо десь, де менш людно.
— Гаразд, пішли.

Оксана ще досі не могла повірити, що її друг дитинства повернувся із Франції. Так багато часу пройшло відтоді, як вони попрощались. Олександр привіз її в ресторан у центрі міста, де заздалегідь був заброньований ним столик.

— Оксано, я завжди думав про тебе. Коли засинав, ти приходила у мої сни, і тому я більше не міг без тебе та приїхав до Києва, щоб знайти тебе та сказати все, що в мене на душі.
— Саш, ти мене дуже сильно вразив своєю появою. Вже стільки часу пройшло, а ти тільки зараз з'явився.
— Я знаю, Оксано, але ти маєш мене зрозуміти — на це були вагомі причини. Та я знаю тебе дуже добре.
— Сашо, просто так ти нічого не робиш.
— Ти справді знаєш мене, як ніхто. Тому пробач мене за те, що зник.
— Ой, Сашо, ти ні в чому не винен. Просто життя мало на нас свої плани.
— Саме так. Тепер, коли ми вже стали дорослими і досвідченими, доля нас з'єднала, і я надіюсь — на все життя.
— Що ти хочеш сказати, Сашо?
— Та те, що хочу прожити все своє життя з тобою.
— Це так мило, але я не знаю, чи я готова віддати своє серце тобі.
— Я розумію, Оксанко. Життя складне, і в нас були різні життєві труднощі. Але все ж я прошу дати мені шанс.
— Добре, Саш, він у тебе є.

Саша, не втрачаючи ні секунди, підійшов до Оксани, поглянув у її голубі очі, поцілував і прошепотів:
— Ти моя, і я зроблю все, щоб ти була щаслива.

І вперше за довгий час Оксана довірилась по-справжньому, бо знала Сашу майже все життя. Згодом у них народились чудові стосунки, в яких вони по-справжньому відчули себе щасливими і потрібними одне одному.

Кінець