Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Ми святкували день народження Аврори. 

Нашій руденькій малечі виповнилося шість рочків. 

Звучить, як звичайнісінький дитячий вік. Проте як же вона виросла за ці роки. Волосся стало довгим, гарно завивалося мідними завитками — великими такими пружинами. І я допомогла їй мати ще красивіший вигляд. Накрутила все на бігуді. Ава кружляла мов зіронька. 

У гостях були її друзі, сусідські діти. Усі веселилися і стрибали під музику у дворі. 

Я була вдячна Давиду за те, що він найняв аніматорів. 

Спершу мені ця ідея не сподобалася. Аврора казала, що аніматори вийшли з моди. Що це «для дітей». Але варто було хлопцеві, одягненому у величезного тигра, увімкнути ритмічну музику. Як діти знову згадали, хто вони. 

Згадали, що вони звичайнісінькі діти. Які люблять ігри. Люблять розваги. Люблять, коли їх люблять. І коли про них піклуються. Їхні мама й тато. 

— Чому не виходиш у двір? — запитала я чоловіка, коли зайшла на кухню взяти ще домашніх сендвічів для дітвори. — Щось сталося? Знову дзвінок із роботи?

Давид стояв біля вікна і задумливо дивився у двір.

Він не зводив своїх карих очей з Аврори.

Чоловік про щось думав. Натирав екран смартфона великим пальцем. Хоча сам екран був чорним, неактивним. 

Що сталося?

— Ні, — відповів він після паузи. — Це не з роботи.

Зазвичай йому телефонують із компанії. 

Генеральний директор дошкуляє що в будні, що на вихідних. Не здивуюся, якщо з'ясується, що Давида викликають в офіс навіть сьогодні. У день народження доньки. 

Попри те, що він узяв офіційний відгул. 

Я підійшла до нього ззаду й обійняла. Поклала голову на сильне плече і почала повторювати за ним — спостерігати, як на подвір'ї граються діти. Зокрема, наша щаслива донька. 

— Дякую за свято, — прошепотіла я на вухо і поцілувала Давида в шию. — Ава щаслива як ніколи. Що в неї є тато. — Я говорила. А він мовчав. Так само тримав телефон і дивився на Аврору. — Упевнена, вона запам'ятає цей день на все життя, — муркотіла я, повиснувши на ньому. — Одного разу вона буде дорослою жінкою. І буде отак згадувати свій шостий день народження... Знаєш, — посміхнулася я самій собі, — сьогодні мені наснилися ми з тобою. Тоді. Ще п'ятнадцять років тому. Ти пам'ятаєш, якими ми були? — Я гладила його по плечу і згадувала найкращі роки нашого шлюбу. — Ще до народження Назара. До моєї першої вагітності... Коли ти зробив мені пропозицію. Я тоді теж була така щаслива, як Аврора сьогодні. 

Я дивилася на дітей і посміхалася власному щастю. 

Багато хто розлучається вже через рік після весілля. Але мені пощастило потрапити у справжню казку. У якій є люблячий і дуже вродливий чоловік. Є красуня-донька і підростаючий син, який так схожий на тата. Такий же гарний, із серйозними карими очима. 

— Мене сьогодні не буде, — сказав Давид. І це стерло солодку посмішку на моєму обличчі. — За годину я їду. 

Він зняв мої долоні зі своїх плечей. 

І я не розуміла, що відбувається. 

— Чим ти так засмучений? Що сталося? Ця розмова, заради якої ти полишив свято — вона пройшла невдало? — Я заглядала в його очі. Та Давид ніби уникав прямого погляду. — Тебе ж не викликають на роботу в день народження твоєї рідної доньки?

— Це не з роботи, — відповів чоловік і роздратовано зітхнув. — Ще раз кажу тобі, Яно. Не з роботи.

— Тоді куди ти їдеш? — розгубилася я. — Куд... Що сталося?

У ту хвилину я не розуміла, що коїться. 

Однак мені й на думку не могло спасти, що мій чоловік мене зраджує. 

Що мій чудовий, практично ідеальний Давид — зрадник. Що він зрадив нашу сім'ю. 

Зрадив мене. Зрадив Аврору. Зрадив Назара. 

Зрадив усе, що ми так сильно любили. 

Зрадив кожну хвилину, проведену разом. 

Починаючи першою зустріччю на весіллі сестри. І закінчуючи цим ранком. Коли я прокинулася раніше за нього. Просто щоб полежати на боці й помилуватися красивим мужнім обличчям. Яке навіть уві сні. Нагадувало мені моє перше справжнє кохання. 

Якого не буває до. І не буває після.

Тільки він. І тільки раз. 

На решту життя. 

— Поцілуй за мене Аврору перед сном, — сказав він похмуро. Немов ми прощалися. — Я буду пізно. 

— Давид... — збиралися в мене сльози. Чомусь. Ніби без причини. Та я не розуміла. Відмовлялася розуміти його слова. — Давиде? Що сталося?

Він подивився мені в очі. І встромив у мою душу гострий ніж. 

Який розрізав серце навпіл. 

Забравши мою другу половину. 

— Сталося те, що в мене є інша. 

Ці слова прозвучали, немов постріл. 

Я ще не усвідомила їхнього значення. Слухала, немов у маренні. Занурювалася в дивний стан. Коли у вухах стоїть нудотний писк.

Цей писк наростає. Змушує руки тремтіти мілким дригом. 

Щось відбувається. Тільки що? Як це назвати?

Як це називається в сім'ях?

Після п'ятнадцяти років щасливого шлюбу...

— Що? — тільки й видушила я з легень. 

Не могла вимовити жодного слова. 

Лише стояла перед ним бовваном. 

Із тремтячими сльозами на віях. 

— Це вона мені подзвонила, — продовжив чоловік відрізати свою половину нашого спільного щастя. 

І мені страшенно забракло повітря для вдиху. 

Я задихалася. Мотала головою. Відмовлялася вірити. 

Я задихалася без його любові. Без усього того, до чого звикла за ці довгі роки з ним. 

— Вона? — повторила я це просте слово. Яке ніколи не ставало між нами. — Що ще за «вона»? Давиде? Хто вона? Хто?! ХТО ВОНА?!