Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Мене охопив звірячий страх. 

Я не розуміла, що відбувається. Точніше — що відбулося. 

Тому що було очевидним лише одне. Проблема не виникла на порожньому місці. Він не вигадав це щойно. І так, це не з роботи йому дзвонили. 

Давиду телефонувала... Коханка. 

У нього є інша жінка. До якої він хоче поїхати. Залишивши мене з цією потворною міткою зрадженої дружини. Із цим тавром на все життя. 

Мені здавалося, у мене на лобі було написано, що я дурепа. 

Адже як я могла так помилятися у своєму чоловікові?

Це неправда. Просто неправда. 

Я слухала його зізнання. Проте відмовлялася вірити чітким словам. Такою була моя перша реакція на правду. Гірку правду. Після казна-якого періоду солодкої брехні. 

— Я не хотів говорити при дітях, — вимовив Давид ледве чутно. Немов і справді намагався приховати від Аврори новину. 

Новину про те, що тато награвся сім'єю. І тепер йому захотілося різноманітності. Тепер йому хочеться спати не тільки з мамою. А й з іншою, якоюсь дуже нехорошою тіткою. 

Якій я хотіла кишки кухонним ножем випустити. 

Якщо сказане Давидом — правда. 

— Не хотів говорити при дітях? — усміхнулася я через сльози. Вони підступили до горла і не давали навіть видихнути без гидкого спазму. — Це так мило... — кивала я, витираючи солону воду з підборіддя. — Але ж при мені ти це говориш. При мені можна, так? Можна? — Він дивився мені в очі, як лютий пес. Наче вовк. Який зробив вибір. І йому вже байдуже на наслідки. Як шкода, що сама я ніколи не була вовчицею... Може, в цьому й проблема? Об мене можна витирати ноги? — Це такий жарт, чи що? — Я склала руки навхрест і чекала чіткої відповіді. — Скажи мені прямо... Ти вирішив пожартувати наді мною і домогтися емоцій? Просто знущаєшся?

— Ні. Це не жарт. 

Відповідь була короткою і ясною. 

Та мені її явно не вистачало. 

Він справді вирішив, що може спілкуватися зі мною таким чином?

— Давид, та що з тобою таке?! Ти говориш мені жахливі слова! Я не розумію, навіщо ти це робиш! Ти раптом заявляєш мені, що...

— Я втомився тобі брехати, — відрізав він жорстко. 

Немов ударив батогом по моїх пальцях. Які намагалися зібрати вазу, що раптово розбилася. По шматочках. Яких ніколи вже не склеїти. 

— Це не може бути правдою, — шепотіла я і розтирала нервово руки. 

Вони різко похолоділи. Кров кудись поділася. Я відчувала мороз посеред літа. 

Мені було страшенно холодно всередині. 

Мене ніби роз'їдала бісова діра. 

Величезна темна прірва. Вона висмоктувала життя. І спустошувала мене до останньої краплі радості. 

— Я втомився постійно боятися, що ти дізнаєшся. Що діти дізнаються, — колов він мене правдою. 

Такою неймовірно дитячою правдою. Він зізнався, бо страждав... Відчуваючи себе брехуном. От і все.

— То в тебе й справді є жінка на стороні?

Я притулилася спиною до дверцят холодильника. 

І повільно сповзала. Не маючи сил хоч за щось зачепитися. 

Я натурально вмирала. Він неначе прострелив мені груди. 

І під блузкою ось-ось проступить кров. 

Результат його брехні. І благородного зізнання в одному-єдиному гріху — нарузі над власною сім'єю. 

— Послухай, Яно, — набрав він повітря і почав жестикулювати руками. — Я просто божеволію. Реально дах їде від думки, що ти здогадаєшся. Рано чи пізно. Страх, що ти дізнаєшся.

— Дізнаюся про що? — поставила я риторичне запитання. 

Адже мій благовірний уже зізнався. 

Він був майстер лаконічності. 

Не став вести зі мною бесіди. Просто вивалив з-за пазухи весь цей накопичений бруд. І жбурнув в обличчя. Практично плюнув. 

Я відчувала присмак її слини на губах. 

Наче вони цілувалися хвилину тому. 

Поки я бігала, як дурепа, по двору і витирала соплі чужим дітям. 

Тільки б наша донька була задоволена. 

Я завжди жила дітьми. 

Завжди думала тільки про їхній добробут. 

Мені здавалося, тільки тут прихована небезпека. 

Адже діти маленькі. Вони не розуміють, що робити можна, а що не можна. І здатні загубити своє життя дуже швидко. 

Але щоб ось так отримати ляпас від здорового мужика, якому скоро сорок має стукнути?

— Про те, що я тебе зраджую, — відповів чоловік. І я остаточно сповзла на підлогу. Відчула холод мармуру п'ятою точкою. І перестала відчувати ноги. — Про те, що я сплю з іншою. Коли дзвоню і кажу... що в мене справи, — робив мені послугу Давид, кажучи правду. А мені чомусь хотілося повернутися на півгодини назад. Щоб далі жити в ілюзіях. — Що я дуже зайнятий роботою. І буду пізно. 

Сльози текли двома рясними струмками. 

Не збиралися вичерпуватися. 

На кухні було тихо. Тільки цокіт годинника. І періодичні верески дитячих голосів на вулиці. Десь за вікном. 

Десь там ще вирувало нормальне сімейне життя. 

Та я не уявляла, як подам цю маячню нашим дітям... 

Моїм дітям. 

Коли вже йому вони не потрібні. 

Я виховаю їх сама. 

— Як довго це триває? — ледь вимовила я з хрипотою. 

Перший етап — заперечення — поступово минав. 

Я втомилася питати, чи це правда. 

Давид би ніколи не став із таким жартувати. 

Він завжди був дуже серйозним. 

І мені здавалося, я можу на нього покластися. 

Ні про що взагалі не думати. 

Було достатньо кохати його щиро. 

Народжувати йому гарних дітей. 

Готувати їжу. Прибирати. Стежити за собою і не заводити знайомств на стороні. 

Господи. Як же я помилялася. 

— Довго, — сказав він ухильно. Та мені його відповіді було достатньо. Щоб почати ненавидіти все те, що ще вранці я вважала найкращим у своєму житті. — Достатньо довго. Щоб зневажати себе за брехню. За це... — хитав він головою і ніби засуджував себе за слабкість. Що не сказав мені правду раніше. — За це огидне море брехні, якою я тебе годував увесь цей час. Поки тривав мій роман. З тією дівчиною.

Я довго витріщалася в підлогу. 

Переварювала почуте. 

Але все ж набралася сил, щоб звести на нього червоні очі.