Читати книгу - "Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер"

Ненсі Спрінґер

Енола Голмс. Справа ліворукої леді

Моїй матері

Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ЗАРАЗ ПОМРУ…

Стрімко крокуючи вулицею, я вся тремтіла від холоду. І від страху. Я прислухалася.　

В тративши пильність, я запізно збагнула, що позаду хтось є.　

Якийсь ледь чутний звук, може, човгання шкіряного взуття по замерзлій багнюці та шурхіт і равію, може, присвист зловісного подиху — та щойно я розтулила рота у здивованому зойку, тльки-но сіпнулася, щоб озирнутися, щось обхопило мою шию.　

Щось невидиме позаду мене.　

Страшенно сильне.　

Стискаючи та душачи.　

Нелюдська хватка. Якась… якась лиховісна згуба — тісна, змієподібна, що затягувалася зашморгом і врізалася в моє горло… Я не могла не те що думати, ба навіть дотягнутися до кинджала. Спромоглася лише впустити ліхтар, здійнявши руки вгору, щоб учепитися в це… це невідь-що, яке катувало мою шию, але вже відчувала, що мені бракує повітря, тіло сіпається в муках, рот розтуляється в безгучному крику, а очі застилає пітьма. І я зрозуміла, що зараз помру.

ЛОНДОН, СІЧЕНЬ 1889

— Ми не опинилися б у цьому скрутному становищі, — заявив молодший і вищий із двох чоловіків, що зустрілися в тісному приміщенні клубу, — якби ти не залякував її, намагаючись спровадити в пансіон!　

Із гострими рисами обличчя, худорлявий, аж сухий, міряючи кроками кімнату в блискучих чорних черевиках, чорних штанах і чорному смокінгу з довгими фалдами, він скидається на чорну чаплю.　

— Любий брате, — каже старший кремезніший чоловік, який зручно розвалився в глибокому кріслі із сап’яновою оббивкою, і зводить брови, схожі на зарості зимового живоплоту. — Тобі геть не властива така жовчність. — Його тон приязний, адже він перебуває у своєму клубі, в дуже надійній приватній кімнаті для розмов, і очікує смаковитого ростбіфу на обід, тож доброзичливо звертається до молодшого брата: — Безперечно, нерозумне дівчисько одне в цьому великому міському казані, і, можливо, її вже пограбували та залишили без засобів до існування, ба гірше — збезчестили… Однак ти не повинен піддаватися почуттям у цій справі.　

— Тобто? — Другий чоловік на ходу розвертається і втуплює в нього яструбиний погляд. — Це ж наша сестра!　

— А інша зникла жінка — наша мати, то й що? Якщо будеш нервувати, наче мисливський пес у будці, хіба це допоможе її знайти? Коли когось і звинувачувати, — додає чоловік у кріслі, складаючи руки поверх широкого, напнутого, мов подушка, жилета, — то саме наша матір — та людина, на яку тобі слід спрямувати свій гнів. — У своїй манері логіка він перелічує причини: — Це наша матір дозволила дівчинці тинятися по всіх усюдах у бриджах та ганяти на велосипеді замість того, щоб навчати її світських чеснот. Це наша матір цілісінькими днями квецяла малюнки з букетиками, поки сестриця лазила по деревах, це наша матір поцупила кошти, які мали піти на гувернантку, вчителя танців, пристойне дівчаче вбрання для дитини, і це матір її зрештою й покинула.　

— У доньчин чотирнадцятий день народження, — бурмоче чоловік, який стоїть.　

— У день народження чи будь-який інший день — та яка різниця? — невдоволено вигукує старший брат, якого вже починає втомлювати ця тема. — Це матір знехтувала своїми обов’язками, аж поки не покинула її і…　

— І тоді ти нав’язуєш свою волю юній дівчині з розбитим серцем і наказуєш покинути єдиний знайомий їй світ, коли він перевернувся догори дриґом…　

— Це був єдиний раціональний спосіб зробити з неї хоча б подобу пристойної юної леді! — різко перебиває його старший брат. — Хто-хто, а ти маєш розуміти цю логіку…　

— Логіка — це ще не все.　

— Від тебе я таке точно чую вперше! — Гладкий чоловік, втративши безтурботність і спокій, підсувається на край крісла, спускаючи ноги (у бездоганних гамашах поверх черевиків) на паркет. Він допитується: — Чому ти так… так емоційно реагуєш, так переймаєшся? Чим пошуки нашої бунтівної сестриці-втікачки відрізняються від будь-якої іншої невеличкої проблеми…　

— Тим, що це наша сестра!　

— Настільки молодша за нас, що ти її бачив аж двічі за все життя.　

Високий непосидючий чоловік із орлиним профілем аж завмирає.　

— Й одного разу вистачило б. — Його швидка, різка інтонація сповільнюється і м’якшає, проте він не дивиться на брата. Здається, крізь облицьовані дубом стіни клубу він бачить щось далеке чи дуже давнє, а відтак продовжує: — Вона нагадує мені самого себе в цьому віці — носатий, незграбний, цибатий, завжди не у своїй тарілці…　

— Ну що ти верзеш! — старший брат уриває цю балаканину. — Дурниці! Вона жінка. Її інтелект неповноцінний, вона потребує опіки… про жодне порівняння не може навіть бути й мови. — Насупившись, він продовжує заспокійливим тоном, аби дипломатично спрямувати розмову в потрібне русло: — Копирсання в минулому не дасть жодної користі; єдине раціональне питання зараз — як ти пропонуєш її знайти?　

Високий чоловік помітним зусиллям волі переводить гострий погляд сірих очей із далечини на брата. Помовчавши якусь мить, він лишень промовляє:　

— У мене є план.　

— Ну меншого я й не очікував. А ти не міг би поділитися цим планом зі мною?　

Мовчанка.　

Відкидаючись на спинку крісла, старший брат посміхається тонкою усмішкою.　

— Тобі конче потрібен цей ореол таємничості, еге ж, Шерлоку?　

Молодший брат, відомий як видатний детектив, знизує плечима — тепер його манери стають такими ж холодними, як і в старшого.　

— Не вбачаю жодної користі в тому, щоб розповідати тобі щось на цьому етапі, любий Майкрофте. Якщо мені знадобиться твоя допомога, будь певен, що я до тебе звернуся.　

— Тоді з якою метою ти прийшов сюди сьогодні?　

— Щоб хоч раз відверто висловити власну　 думку.　

— А чи насправді така твоя думка, дорогий Шерлоку? Мені здається, твоїм розумовим процесам бракує дисципліни. Ти дозволив нервам узяти верх. Схоже, ти надміру схвильований.　

— Що, на мою думку, краще, аніж надміру байдужий. — Демонструючи, що розмову закінчено, Шерлок Голмс бере капелюха, рукавички з тростиною та повертається до дверей: — Добраніч, Майкрофте.　

— Щиро бажаю вдалого втілення твоїх планів, дорогий Шерлоку. На добраніч.　

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Я не на жарт здивувалася, прочитавши візитівку, яку мені приніс на срібній таці хлопчик-слуга.　

«Джон Ватсон, доктор медицини». Я вимовила це ім’я вголос, щоб переконатися, що прочитала правильно, бо не могла повірити, що саме він — серед усіх людей у світі — стане першим клієнтом, який звернеться у відкритий нещодавно, в