Читати книгу - "Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер"

Доктор Джон Ватсон? Джон — ім’я поширене, але ж Ватсон… Та ще й доктор медицини? Це напевно має бути саме він, проте мені не хотілося вірити.　

— Джодді, це той, про кого я думаю?　

— Звідки ж мені знати, міледі?　

— Джодді, я вже казала: ти маєш звертатися до мене міс Мешл. Міс Мешл. — Я закотила очі. Ну чого можна чекати від хлопця, якому мати дала ймення Джодхпур[1] (яке помилково записано в парафіяльній книзі як Джодпер), оскільки, бачте, назва штанів для верхової їзди звучала для неї благородно? І оцей Джодді через благоговіння перед моїми оборками та пишними рукавами звертається до мене «леді». Та йому не слід цього робити, бо в людей можуть виникнути запитання. Звісно, я хотіла б, аби слуга не втрачав цієї святобливості, яка заважала йому побачити, що я проста дівчинка, не набагато старша за нього, проте треба, щоб надалі він утримувався від отого «міледі».　

Вже спокійнішим тоном, пильнуючи, щоб моя вимова не виказала аристократичності, я спитала його:　

— Ти вже сказав цьому джентльменові, що доктор Раґостін відсутній?　

— Так, міледі. Тобто так, міс Мешл.　

У назві контори наукового зниколога фігурувало ім’я доктора Леслі Т. Раґостіна, адже науковець обов’язково має бути чоловіком. Однак доктора Раґостіна ніколи не бувало на місці, оскільки він, доктор філософії, існував хіба що в моїй уяві, в оголошеннях та на візитівках, які я залишала в крамницях, кіосках, фруктових ятках та лекційних залах — де тільки могла.　

— Тож, може, запросиш доктора Ватсона до кабінету? Подивлюся, чим я можу йому допомогти.　

Джодді чкурнув із кабінету. Розумом хлопчина не засліплював, чого не можна було сказати про його вбрання: застебнута на ґудзики ліврея з тасьмою на манжетах і збоку вздовж штанин, білосніжні рукавички, смугастий кашкет, що радше нагадував невеличкий багатошаровий торт на його макітрі, — проте чом би й ні? Більшість уніформ геть безглузді.　

Щойно він зник, я опустилася на дерев’яний с тілець за робочим столом: мої коліна тремтіли гак, що шовкові нижні спідниці аж шаруділи. Це нікуди не годиться. Вдихнувши на повні груди, я на мить заплющила очі й пригадала матусине обличчя. Разом із цим образом я майже почула її голос: «Ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами, Еноло!»　

Ця розумова вправа дала бажаний результат. Опанувавши себе, я розплющила очі саме тієї миті, коли Джодді заводив доктора Ватсона з вітальні, яка слугувала приймальнею.　

— Докторе Ватсоне! Я секретарка доктора Раґостіна, міс Айві Мешл.　

Підводячись і простягаючи відвідувачу руку, я побачила те, чого можна було очікувати після прочитання його творів: міцної статури англієць-джентльмен, незаможний, проте точно з освіченого кола, з рум’яним лицем, добрими очима, трішки схильний до повноти.　

Натомість я сподівалася, що він бачив у мені саме ту, за кого я себе видавала: цілком звичайну молоду працюючу жінку, яка носить цибулясту брошку, пришпилену посередині на грудях, і не менш потворні сережки, та й узагалі щедро прикрашену оздобами з недорогих матеріалів, що імітують найновішу (таку саму безглузду, як і уніформи) моду. Дівчину, деякі зі світлих кучерів якої були не її власними, а, найімовірніше, раніше належали якійсь баварській селянці. Хоч і добропорядну, проте без гарного виховання. Ту, чий батько міг би бути лимарем або шинкарем. Дівчину, яка, з огляду на все, заклопотана пошуками чоловіка. Якщо ж за допомогою вищезгаданої брошки, та ще намиста-нашийника, безлічі стрічок і надто помітних накладних локонів було досягнуто цього враження, то я успішно замаскувалася.　

— Радий нашому знайомству, міс Мешл, — доктор Ватсон, звісно, вже зняв капелюха, але, як і годиться, спершу потиснув мені руку, а вже потім скинув рукавички й передав їх разом із тростиною хлопчикові.　

— Будь ласка, сідайте. — Я вказала на крісло. — Присувайтеся ближче до каміна. Надворі страшенна холоднеча, чи не так?　

— Жахлива. Я ще не бачив на Темзі такої криги, щоб можна було кататися на ковзанах, — кажучи це, він потер руки й простягнув їх до вогню. Попри всі зусилля, у кімнаті було не надто тепло, і я навіть заздрила відвідувачу, який сидів у зручному м’якому кріслі. Якось холод і вологість не турбували мене раніше, до приїзду в Лондон, а тут мені довелося вже побачити навіть жебрака, примерзлого до бруківки, чи то пак те, що від нього лишилося.　

Знову сідаючи на незручний дерев’яний стілець за робочим столом, я щільніше закутала плечі шаллю, теж потерла руки (закоцюблі навіть попри в’язані рукавички, з яких визирали пальці), відтак взяла олівець та записник.　

— Докторе Ватсоне, дуже перепрошую, що доктора Раґостіна зараз немає. Я впевнена, що він би охоче з вами познайомився. Ви ж той самий доктор Ватсон, колега Шерлока Голмса, хіба не так?　

— Так. — Чемно й дуже скромно він обернувся до мене, коли говорив. — І я тут в інтересах містера Голмса.　

Моє серце закалатало з такою силою, що я навіть злякалася, чи не почує цього відвідувач. Тепер хтозна, чи розцінювати візит цього чоловіка як щасливий випадок, чи радше, навпаки, як нещасний.　

Він тут, аби проконсультуватися з єдиним у світі професійним шукачем зниклих речей і людей.　

Попри все я намагалася говорити чемно, з належною вимовою, притаманною середньому класу, та влучно поєднувати чиновницьку ефективність із послужливістю.　

— Справді? — Ніби збираючись занотовувати, я запитала: — У чому ж полягає проблема містера Голмса?　

— Впевнений, ви зрозумієте, міс Мешл, що я хотів би дочекатися доктора Раґостіна й поговорити з ним особисто.　

Я посміхнулася.　

— А я впевнена, що ви зрозумієте, докторе Ватсоне, що мені довірено обов’язок збирати попередню інформацію, аби заощадити дорогоцінний час доктора Раґостіна. Я уповноважена представниця доктора Леслі Раґостіна — не в розслідуванні, звісно, — виправилася я, щоби втихомирити його природну недовіру до жінок, — але я часто буваю його очима й вухами. Як-от ви для Шерлока Голмса, — докинула я, підлещуючись до нього, однак силкуючись не видати цього голосом.　

Я щосили намагалася не виказати, що насправді подумки благала його: «Ну будь ласка! Будь ласка, мені треба знати, чи не помиляюся я щодо мети цього візиту».　

— Ем-м, так, — нерішуче промовив доктор Ватсон. — Авжеж.　

У нього й справді лагідні очі, особливо коли він схвильований.　

— Навіть не знаю… це делікатна справа… бачте, Голмс не знає, що я тут.　

Отже… це не брат прислав його?　

Моє серце трішки заспокоїлося, але трохи защеміло.　

Безбарвним голосом я звернулася до доктора Ватсона:　

— Можете розраховувати на цілковиту конфіденційність.　

— Авжеж. Звісно.　

Моя