Читати книгу - "Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер"

— Ви, певно, знаєте, що я кілька років мешкав разом із Шерлоком Голмсом на початку його неймовірної кар’єри, та оскільки зараз я одружений і веду загальну лікарську практику, то бачу його значно рідше, аніж раніше. Однак від мене не сховалося те, що від минулого літа в нього на душі неспокійно, а останні кілька місяців він геть пригнічений — настільки, що не харчується як слід, не спить, і я хвилююся за нього не тільки як друг, а і як лікар. Він змарнів, втратив здоровий колір лиця і став сумним і дратівливим.　

Зайнята нотуванням усього цього для «доктора Раґостіна», я могла тримати голову схиленою над столом, щоб доктор Ватсон не бачив мого обличчя. І це добре, бо напевно на моєму лиці відобразилося збентеження, а на очі набігли сльози. Щоб мій брат, взірець холодного логічного розуму, був пригнічений? Не міг їсти й спати? Я й гадки не мала, що він здатний на такі глибокі переживання. До того ж через мене.　

Доктор Ватсон вів далі:　

— І хоч я не раз питав, що його так турбує, він відмовляється визнати, що в нього є бодай якісь проблеми. А коли я розпитував його вчора, то він так розгнівався, втративши свій звичний незворушний самоконтроль і поводячись направду ірраціонально, що я зрозумів — треба щось із цим робити, подобається це йому чи ні, заради нього ж самого. Тож я розшукав його брата, Майкрофта Голмса…　

Я вчасно збагнула, що Айві Мешл не може нічого знати про брата Шерлока Голмса, тож перебила його:　

— Перепрошую, а як пишеться його ім’я?　

— А й справді, чудернацьке ім’я! — Ватсон продиктував його мені, дав лондонську адресу Майкрофта, а відтак продовжив: — Після деяких вагань Майкрофт Голмс пояснив, що його і Шерлока Голмса спіткало лихо, адже вони не можуть встановити, де перебуває їхня матір. І не лише матір, яка зникла безслідно, а й молодша сестра. Двоє близьких родичок — фактично всі, хто в них залишився, — зникли.　

— Це жахливо, — пробурмотіла я, не підводячи очей. Мені більше не хотілося плакати, а натомість виникло бажання посміхнутися — авжеж, мені ой як кортіло втерти носа моєму найстаршому братові Майкрофтові, який мав намір зробити з мене манірну панночку. Тож я насилу вдавала стурбованість, граючи роль людини, яка зовсім не в курсі справи. — Викрадення?　

Доктор Ватсон похитав головою:　

— Ніхто не вимагав викупу. Ні, це втеча.　

— Неймовірно. — Я не забувала про свою необізнаність. — Вони втекли разом?　

— Ні! Окремо. Мати зникла торік улітку, а дівчина — за шість тижнів, коли її везли до пансіону. Вона втекла сама. Гадаю, тому Голмс і взяв це так близько до серця. Розумієте, якби дівчина була разом із матір’ю, він, можливо, цього не схвалив би, проте знав би, що сестра в безпеці. Однак скидається на те, що дівчина — точніше, ще дівчинка, — поїхала сама-самісінька до Лондону!　

— Дівчинка, кажете?　

— Лише чотирнадцять років. Майкрофт Голмс сказав, що в нього та брата є підстави вважати, що дівчинка отримала доступ до значних коштів…　

Я напружилася, відчувши напад тривоги. І як вони про це дізналися?　

— …і вони побоюються, що вона переховується під виглядом заможного юного джентльмена…　

Тепер я розслабилася, адже це було ой як далеко від правди. Я сподівалася, що ніколи не вдамся до такого театрального кліше, як перевдягання в чоловіка. Хоча, звісно, не обмежувалася тільки персоною Айві Мешл.　

— …і що через це вона може зазнати згубного впливу, — говорив доктор Ватсон, — і буде змушена вести спосіб життя, притаманний особам із сумнівною репутацією.　

Із сумнівною репутацією? Я не мала ані найменшого уявлення, про що це він торочить, але сумлінно все занотувала.　

— У Майкрофта Голмса та Шерлока Голмса є якісь підстави так думати? — поцікавилась я.　

— Так. їхня матір була, чи то пак є рішучою суфражисткою[2], а сама дівчинка, на жаль, має нежіночну вдачу.　

— Отакої! Як прикро! — Зиркнувши на нього з-під копиці фальшивого чубчика, я закліпала накладними віями й посміхнулася підфарбованими губами. А ще я нанесла на все лице трішки «ганебної» речовини під назвою рум’яна, щоб змінити землистий, аристократичний відтінок шкіри на більш живий і природний рожевий. — Ви могли б надати доктору Раґостіну світлину дівчинки?　

— Ні. І жінки теж. Схоже, обидві уникали фотографів.　

— Навіщо?　

Він зітхнув, а вираз його обличчя вперше став трохи суворішим.　

— Гадаю, це прояв їхньої рішучої протидії законам жіночої природи.　

— Ви могли б мені сказати, як їх звати, й описати їх?　

Він продиктував мені імена: леді Юдорія Вернет Голмс, міс Енола Голмс. (Мама продемонструвала пророчі здібності, давши мені ім’я Енола, яке навпаки читається як «самотня»[3]).　

Доктор Ватсон сказав:　

— Наскільки мені відомо, з них двох дівчинка більш примітна. Доволі висока й худорлява…　

Я намагалася набрати вагу, та поки що безрезультатно, — попри супи з риб’ячих голів та печеню з овечих, які мені подавала ощадлива хазяйка квартири.　

— …з довгастим лицем, виразним чи, краще мовити, римським носом і підборіддям…　

Який делікатний спосіб сказати, що я аж надто схожа на свого брата Шерлока. Оскільки мені досі не вдалося погладшати, я вкладала за обидві щоки гумові підкладки, насправді призначені для збільшення тієї частини фігури, яку не прийнято називати. Вони, а також носові вставки цілком змінювали форму мого обличчя.　

— …і незграбною фігурою, якій бракує жіночої чарівності, — вів далі доктор Ватсон. — Вона надає перевагу чоловічому одягу й хлопчачим заняттям, ходить широким, чоловічим кроком і загалом може бути цілком втрачена для пристойного товариства, якщо її швидко не знайти.　

— А матір? — Я змінила тему, щоб не розсміятися.　

— Шістдесяти чотирьох років, але видається значно молодшою. Фізично непримітна, проте принципова та свавільна. Талановита художниця, яка, на жаль, змарнувала свої сили у справі відстоювання так званих жіночих прав.　

— Ой! Вона хоче носити штани?　

Він посміхнувся на мою явну зневагу до таких реформаторок.　

— Цілком можливо. Вона полюбляє так званий раціональний одяг.　

— А чи є хоч якісь здогадки, де саме вони можуть перебувати?　

— Жодних. Та припускають, що дівчинка в Лондоні, як я і казав.　

Я відклала олівець і підняла очі на доктора Ватсона.　

— Дуже добре, докторе Ватсоне, я повідомлю доктору Раґостіну всі деталі. Але мушу вас попередити, що він навряд чи візьметься за цю справу.　

Моя найперша справа — і неймовірна халепа: знайти саму себе?! Не можна навіть братися за таке.　

— Але чому?　

Я вже продумала відповідь.　

— Тому