Читати книгу - "№1"

Остап Дроздов

№1 

Мені було 10. Того дня я почав старіти.

Усе моє життя складається із цих залізобетонних рубіконів, які ділять його на до і після, на було і стало. Рубікон за рубіконом ти прощаєшся з попереднім собою. Кожен рубікон наближає тебе до власної волі, пробуджує в тобі особистість навіть тоді, коли ти не знаєш значення цього слова. Інколи цих непримітних рубіконних днів я навіть не помічав. Але не того дня.

Вихід із кокону свого дитинства — найбуремніша пригода всього мого життя. Кокон пручався і міцно тримав, прилипаючи до кожної клітини. Кокон боявся, аби я не застудився, не промочив ніг, не пив холодного узвару, не їв немитої аличі, не ходив темною порою доби, не ганяв на ровері по трасі. Кокон не давав мені вільно дихнути і сковував мою збиточність. Він усе правильно робив, і якраз це бісило найбільше. Я чекав того моменту, коли ж нарешті пощастить лишитися наодинці, без виховання, без прищеплених правильностей, без накинутої петлі вартостей — щоб я нарешті почав плекати опору у своїх помилках і ганебних прорахунках. Мені підсвідомо хотілося, щоб життя взялося за мене так, як волохате шимпанзе береться за горіх і товче його доти, доки не дістанеться до ядра.

Я став людиною тієї миті, коли мене поставили на середину класу.

Математичку я завжди ненавидів. Не через її логопедичну ваду (вона шершаво вимовляла звуки с, з). І не через нездатність людською мовою пояснити тему уроку. А через те, що вона завищувала оцінки моєму однокласникові. На тій підставі, що його батько був секретарем райкому. Чи то ген репресованих у мені спрацював, чи вроджена зацикленість на справедливості — але того дня я злетів із котушок.

Математичка опитувала якусь дебільну формулу, яка ніколи в житті не знадобиться. Мене, чистокровного гуманітарія з яскравою уявою, минула ся чаша бути опитаним, але й без моєї лепти половина класу відповідала поганенько. А синочок секретаря райкому не відповів узагалі! Зеро! Він провалився. Було це настільки явно для всього класу, що не помітити цієї епохальної події було би злочином. Що зробила математичка? Всім поставила низькі оцінки, а синочкові секретаря райкому не поставила взагалі нічого. Ніякої оцінки взагалі — ні доброї, ні поганої. Яка відповідь — така й оцінка.

Це був ляпас. Це був плювок. Я цього не стерпів, хоча міг спокійно зітхнути і втішитися, що мене сьогодні не питали. Я відчував, як холодок наповнює мій стравохід і важким клубком підкочується до горла. Від люті, від відчуття жагучої несправедливості, від небажання заплющувати очі на очевидність я почав вкриватися гусячою шкірою, мене почало підтрісувати. Це було вперше — стан цілковитої неконтрольованості, який надалі вкрай рідко повторювався аж у дорослому віці.

Мене з головою накрило. Я не бачив ні землі, ні неба, ні оббитих стін класу, ні однопартника Володьку, який завжди діяв на мене заспокійливо. Я вперше відчув у собі нурт, який тобою рухає проти волі і раціо. Тепер я інколи сумую за цим станом. Наприкінці уроку я підбіг до синочка секретаря райкому, вхопив його щоденник і жбурнув на вчительський стіл з ультимативним вигуком:

— Прошу поставити йому двійку! — мій голос затинався, деякі склади повністю западали у беззвучність від перехвилювання, але жаркі очі з лишком видавали внутрішню бурю, яка роздирала 10-річного борця за справедливість.

Математичка демонстративно відсунула щоденник, удруге ігноруючи реальність. Мій голос почав жити власним життям і безпомічно зірвався на крик, я повторно жбурнув щоденник просто під перо чорнильної ручки. Далі все сталося за мікросекунду.

Математичка своїм аматорським манікюром цупко вчепилася в мою руку і шарпнула. Я з розгону заїхав обличчям у стіну. Збоку це виглядало дико і диспропорційно: маленький недоросток в окулярах у руках великої широкотазої математички обличчям у стіні. Я відчув тупий біль трохи правіше носа. Коли я відлип від стіни, вогонь почав атакувати праву щоку, і мені здалося, що зараз мене, наче надувну кульку, наповнять чимось гарячим і прозорим — і я впруся об стелю. Насичений синець розлився на пів-обличчя. Мені здавалося, що весь я — суцільний синець, і він світиться всіма барвами веселки в радіусі 100 кілометрів.

З очей сипанув град сліз. Це були сльози прощання з дитинством. Я ревів від болю, яким тепер називалося моє лице. Але більше — від гострої несправедливості, яка виявилася стократ сильнішою і непереборною. Від страху бути покараним. Від безпомічності відстояти свою правоту. Від безвиході — оскільки приховати цей ексцес аж ніяк не вдасться.

Заливаючись солоним потоком, я вибіг зі школи. Мозок хаотично продукував варіанти поведінки.

— Бігти додому? А що я там скажу? Мене математичка побила? А хто повірить? І яким чином я (відмінник, якого сьогодні не питали про ту злощасну формулу) взагалі влип у цю історію?

Уперше в житті я вирішив іти напролом. Я мерщій побіг до бабці.

Вона у великому покої читала польський журнал. Бабця пам’ятала про своє національне коріння, тому передплачувала грубе польське видання, назву якого я не можу згадати. Не впевнений, що їй було ахті цікаво — це радше була данина певному стилеві, який підкреслював бабцину засадничу інакшість від мешканки райцентру в орбіті цементного заводу.

Я завмер на порозі. Мені бракувало сміливості показати своє лице. Я його і соромився, й акцентував водно­час. Арґументів на користь зробити крок у глиб кімнати додало усвідомлення, що і портфель, і змінне взуття, і верхній одяг залишилися на місці злочину математички, тож я приречений туди повернутися. Мій голос нарешті знайшов себе, і я в потилицю бабці тихо промовив:

— Можна?

Уперше в житті я увійшов у бабцині покої з запитанням «можна?». Вона спиною відчула всю нетиповість ситуації, різко обернулася, ніби стрепенулася. Смачний синець на пів-обличчя промовисто блимав сигналом тривоги.

— Боже! Що сталося!

— Мене вдарили.

— Хто???

— Математичка.

— А хто це?

Я просто обожнюю спонтанність! Уже не від болю і відчуття беззахисності, а від щастя нормально розмовляти про те, що сталося, я розплакався. На відміну від попереднього, цей плач був світлим. Світлі плачі завжди очищують, змивають дрібнозернистість несправедливої образи. Цей був саме таким. Плутано, з перервами між рефлекторним схлипуванням і паузуванням голосу, я розповів буденну історію з життя борця проти несправедливості.

Бабця по-дорослому сиділа навпроти, закинувши ногу на ногу, й уважно слухала. Я був щасливий, що це не мама, бо та одразу прочитала би лекцію про те, якого чорта ти