Читати книгу - "Кажуть під новий рік і не таке буває..., Юлия Сай"

- Дід Мороз! Дід Мороз!

Діти звали Діда Мороза. 

І стільки було щирого захоплення в їхніх очах, стільки віри у диво. Кожен новорічний ранок я спостерігала як діти ведуть хороводи, співають пісні, розповідають віршики, та отримують нехитрі подарунки.

 І вони щасливі… 

Цієї миті вони щасливі. 

Чому все змінюється коли ти стаєш дорослим? 

Мені всього двадцять вісім років ... а я, здається, перестала помічати щастя поряд. Все в моєму житті здається сірим і похмурим. Єдине, що рятує мене, це моя робота. У мене найкраща у світі робота – вихователь дитячого садка. Я обожнюю дітей. Та як їх можна не любити? 

Звичайно, вони шумні й неслухняні іноді, але куди важливіше, що вони ще не вміють обманювати, не вміють прикидатися ... і якщо люблять, то люблять щиро. 

- Дідусь Мороз, чи Санта, чи хто там відповідальний за подарунки... Може ти і моє бажання виконаєш? - Вголос сказала я, стоячи біля святкової ялинки з саморобними іграшками, коли всі вже розійшлися. 

Свято закінчилося. Всіх діток забрали до дому, і якось сумну стало на душі.

 - Може й виконаю, дивлячись чого бажаєш.

- О Боже! - різко обернулася на низький чоловічий голос. - Ви мене налякали. - Сказала переодягненому Діду Морозу, і трохи засоромилася власного пориву.

 - Вибачте, що налякав... Так, чого хоче така прекрасна дівчина?

- Ой, дурниці все це..., - відмахнулася я від нього. - Це я так, занадто голосно думаю, не беріть у голову. Та й до гарної мені далеко.

- Даремно ви на себе намовляєте, ви дуже гарна. Ось кому може не сподобатися хвилясте русяве волосся, великі карі очі... і чарівна посмішка? - незнайомець оглянув мене з ніг до голови, коли говорив усе це, і слова його звучали щиро. Приємно, хоч і трохи ніяково. 

- Скажете теж... я вже піду, - вкрай збентежив мене Дід Мороз. І взагалі, дивний у нас діалог вийшов. 

- Стривайте, куди ж ви... а як же бажання? Я не зможу його виконати, якщо ви не озвучите його. 

- Невже ви вірите, що диво у новорічну ніч можливе? Я вже давно не вірю. - Не знаю як там про диво і про новорічну ніч…але дещо і в моїх силах зробити. Ну ж бо, спробуйте, що вам втрачати? - Дід Мороз усміхнувся своєю бородатою усмішкою і запалив у мені маленьку іскорку цікавості.

- Усе можете виконати? - лукаво запитала в нього. - А якщо я побажаю мільйон доларів, подаруєте? 

- Ууу, як банально, - пожурив мене дідусь. 

- Може й банально, але точно не завадило б. 

- Можливо я не правий..., але мені чомусь здається, що зовсім не мільйона ви бажаєте... принаймні, не про це ви думали стоячи біля ялинки на самоті.

Проникливий дідусь…

І ось що йому відповісти…? 

Правду? 

Дозволю собі всього разок виговоритись, може, полегшає. 

- Ви маєте рацію, не про мільйон я мрію, - сумно відповіла йому. - Не потрібен мені мільйон, хіба щоб роздати хворим дітям на лікування. Квартира, двокімнатна, у мене є, навіть невелика дачка є... залишилося від бабусі з дідусем. Зарплата стабільна, а з моїми витратами вже за кілька років зможу купити машину, а може й раніше, якщо в кредит. 

- А про що тоді мрієте? – Переодягнений дідусь сів на почесний стілець саме для нього і призначений, й поглянув на мене чекаючи відповіді. 

- Про сім'ю…дружню, міцну сім'ю… Про дитину…веселу, неслухняну дитину… безглуздо, так? 

– А хіба це проблема? Ви ж ще молода ... у вас все попереду, - Дід Мороз відповів мені так само як і всі мої колеги й знайомі... НІЯК. 

Не гріли мене ці слова... зовсім не гріли. Туга душила, і задушила б якби не мої шибеники. З очей покотилися сльози. 

Ой, звідки вони взялися? 

Витерла поспіхом руками, щоб незнайома мені людина, дурниць про мене не подумала. Бач, розплакалася через пару слів. Дурниця вона і є. 

- Ви плачете? 

- Ні, ні, що ви… вам здалося. 

- Я ж бачу… 

- Все, вже не плачу ... не плачу. 

- Ось і не плачте. Адже я обіцяв виконати ваше бажання, значить виконаю. Називайте вашу адресу, куди подарунок доставляти. 

Від рішучих слів незнайомця в костюмі Діда Мороза стало смішно... та настільки, що сльози вмить висохли. Кумедний Дід Мороз… 

- А хіба Дід Мороз не повинен знати, де живе кожен, кому він збирається вручити подарунок? – Посміюючись, запитала я. 

- Аяяй, не добре сміятися з Діда Мороза, - погрозив мені пальцем: - Раніше так, легко було знайти кого завгодно, у кожного свій дім був, а тепер що? Набудували висоток. Ось ти знаєш, скільки може бути квартир в одному будинку? Ціла купа! І як по-твоєму мені шукати потрібну людину? За запахом? – зараз він був дуже схожий на буркотливого діда, який цілеспрямовано знущався з дурної дівчини. 

- Значить, вам тільки поверх та квартиру сказати, будинок ви знаєте? - Вже сміялася я. Розвеселив, то розвеселив. Нехай навіть я залишусь без обіцяного подарунка…але ці кілька хвилин спілкування запам'ятаються мені надовго. 

- Ахаха, - теж розсміявся незнайомець: - Підловила... Але все-таки скажи мені свою адресу, я подарунок надішлю, обіцяю. 

А чим, власне, я ризикую? Начебто нічим… 

- Гаразд, скажу. Набережна 9, квартира 81, поверх одинадцятий. Щоправда, там домофон, тож ви навряд чи зможете так просто залишити подарунок, - я слабо вірила, що мені хоч щось перепаде, але вирішила дограти спектакль до кінця. 

- Ти не турбуйся. Подарунок надішлю тридцять першого грудня, так що обов'язково будь вдома. 

- Ну гаразд, - знизала я плечима, і глянула на час: 

- Ой, мені вже треба йти, - потрібно було бігти додому й вигуляти собаку, яку мені сусідка залишила на кілька днів. Якщо не поспішити, могла статися аварія... з душком. 

- Так, біжи, - махнув мені рукою Дідусь Мороз, і я побігла. 

А перед тим як вийшла за двері, незнайомець вигукнув щось дуже дивне: 

- До речі, подарунок терпіти не може цибулю. Я замислилася на мить, але оскільки мої думки були вже далеко звідси, не взяла слова чоловіка до уваги. Може, це взагалі було не до мене.