Читати книгу - "Поцілунок для Бо, obraxxas"

Голлівуд, 1956 рік. Нічне небо, здавалося, розчинялося у світлі тисячі софітів, що віддзеркалювалися у відполірованих до блиску капотах автомобілів, у коштовностях актрис і в очах фанатів, які юрмилися вздовж червоної доріжки. Розкіш, хвилювання, блискучий лоск великого кіно – усе здавалося бездоганним у цій вечірній симфонії слави та пристрасті.

На афішах сяяло ім'я, яке з кожним днем звучало все гучніше: Елоїза Ламур. Золоте волосся спадало легкими хвилями на її оголені плечі, темні очі виблискували загадкою, а усмішка—легким натяком на таємницю, яку хотів розгадати кожен. Вона була натхненням, музою, мрією, що ожила серед мерехтливих вогнів великого міста.

Прем'єра фільму пройшла з приголомшливим успіхом. Зала вибухнула оплесками, коли на екрані з'явилися останні кадри, а її ім'я розчинилося в сяйві титрів. Вона приймала привітання з легкістю, що властива лише справжнім зіркам, з тим внутрішнім світлом, яке не згасало навіть під найяскравішими прожекторами.

Коли завіса цієї чарівної ночі почала опускатися, Елоїза, оточена відданими прихильниками та репортерами, попрямувала за куліси. Власний відбиток у дзеркалі зустрів її впевненим поглядом. Вона зняла сережку, провела кінчиками пальців по шиї, немов намагаючись повернути собі часточку тиші у цій бурі захвату. І тут її увагу привернуло дещо особливе.

На столику, серед розсипаних перлин пудри та парфумованих листівок, лежав великий букет червоних троянд. Їхній аромат був терпким, солодким, майже п'янким. Між пелюстками блищав аркуш дорогого кремового паперу. Вона взяла його легким рухом, розгорнула та прочитала рядки, написані впевненим почерком:

"Ти незрівнянна. Твій найбільший фанат, Бо."

Вона на мить затримала подих. Легкий трепет пробіг її пальцями. Хто він? Чому його слова звучали так, ніби торкалися самої душі? Чи був він серед тих, хто аплодував у залі? Чи, можливо, стояв у натовпі, ховаючись за тінями?

Елоїза не знала відповіді. Але знала одне – вона чекатиме на наступний букет.

Дні минали, і щоразу, коли нова прем'єра запалювала світло софітів, на неї чекав черговий букет. Інколи це були розкішні червоні троянди, інколи ніжні орхідеї, а часом екзотичні лілії, що наповнювали гримерну тонким ароматом пристрасті. Але завжди, поміж шовкових пелюсток, знаходилася записка, бездоганно написана елегантним почерком:

"Ти – сонце, що освітлює цей світ. Твій Бо."

Чутки розповзалися швидко. Колеги шепотілися за її спиною, їхні слова були просякнуті тривогою та недовірою. "Таємничий шанувальник? – запитували вони. – А якщо це маніяк? А якщо він слідкує за тобою?" Хтось натякав, що такі жести – не що інше, як небезпечна одержимість. Вони перешіптувалися в коридорах, поглядали на неї зі скепсисом, а дехто навіть намагався застерегти, та Елоїза лише сміялася у відповідь.

Але для неї ці записки були не просто словами на папері. Вони оживляли в її серці хвилювання, якого вона давно не відчувала. У цих рядках було щось більше, ніж звичайне залицяння. Це була поезія, це була чарівна мелодія, яка звучала лише для неї. Наче у казці, де невидимий принц таємниче вкладає своє серце у кожне слово, у кожен пелюсток.

Її рука сама тягнулася до конверта, серце завмирало на секунду перед прочитанням чергових рядків. Вона з нетерпінням чекала цих митей, коли невидима рука її таємного обожнювача торкалася її душі. Бо був загадкою, яку вона прагнула розгадати. Його слова були музикою, що лунала лише для неї.

З кожною новою запискою, з кожним новим букетом її зацікавленість росла. Вона починала вдивлятися в обличчя у натовпі, шукати поглядом того, хто ховається за цими ніжними посланнями. Вона хотіла дізнатися, хто він. Вона хотіла зустріти свого Бо.

А тим часом, у її гримерній кімнаті, пахощі троянд змішувалися з парфумами, а паперові записки складалися одна до одної, мов листи долі. І кожного разу, читаючи нові слова, її серце калатало сильніше. Чи був він десь поруч? Чи, можливо, він спостерігав за нею зараз, схований у тіні, боячись розкрити своє ім'я? Елоїза посміхнулася. Вона знала: ця історія тільки починається.

У вечір, коли світло прожекторів знову ковзало по бездоганних вигинах червоної доріжки, а Елоїза, загорнута в блиск шовкової сукні, приймала чергові овації, її думки були десь далеко. Вона звикла до уваги, до звабливих слів шанувальників, до нестримного захоплення, що сипалося на неї, мов золотий пил. Але жодне з цих слів не мало тієї сили, яку мали послання Бо.

Коли вона повернулася до своєї гримерної, у повітрі ще витав аромат парфумів, змішаний з солодким запахом троянд, що вже стали її особистим символом. Букет чекав її, як завжди, але цього разу між оксамитовими пелюстками не було звичної записки з ніжними словами. Натомість серед квітів виднівся витончений конверт, зроблений із щільного кремового паперу, віддрукований золотими літерами.

Вона розгорнула його, відчувши, як завмирає серце.

"Чекаю тебе на вечірці. Бо."

Лише одне речення. Жодних довгих од, жодних романтичних метафор—лише запрошення.

В її голові одразу виникли голоси застережень, немов далекі шепоти її колег. "Це може бути небезпечно", "А якщо він переслідує тебе?", "А якщо це пастка?" Але разом із цими думками у її грудях з'явилося інше відчуття—збудження. Хто він? Який він? І чому вона так сильно прагне дізнатися?

Вона уважно роздивилася конверт. Вечірка відбуватиметься у розкішному маєтку на узбережжі. Адреса була знайома їй—це була резиденція одного з найбагатших людей міста, загадкового та елегантного містера Бовері. Він завжди був у центрі світської уваги, але водночас залишався недосяжним, оточеним ореолом таємниці.

Вона вагалася.

Могла б проігнорувати це запрошення. Могла б спробувати забути про нього, змусити себе не думати, не фантазувати. Але чи справді цього хотіла?

Вона поклала лист на трюмо, повільно зняла сережки, ніби намагаючись відтягнути момент прийняття рішення. Але в її серці відповідь уже була.