Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Щоденники Ієрихар. Ваза 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"

228
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Щоденники Ієрихар. Ваза" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Щоденники Ієрихар. Ваза» була написана автором - Володимир Лис, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Фантастика".
Поділитися книгою "Щоденники Ієрихар. Ваза" в соціальних мережах: 
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com". Популярні книги українською!!!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 36
Перейти на сторінку:

Володимир Лис

Щоденники Ієрихар. Ваза

Щоденники Ієрихар

Роман



Розділ перший

Світлана Ігорівна

21 серпня

Сьогодні вночі до мене прийшла Іринка. Розбудила — я відчула спершу її подих — притулилася і стала мене обціловувати.

— Що з тобою, Ірусю?

— Мені страшно, мамо.

Її таке рідне, пахуче тільце тремтіло. Дрібно-дрібно. Наче маленький листочок на вітрі, на самотньому дереві. Так подумала трохи пізніше, коли вона заспокоїлася. А спочатку спитала:

— Що сталося, маленька? Чого тобі страшно?

І донька стала розповідати — гарячково, пошепки — що прокинулася і побачила, як у вікно зазирає зірка. Велика блакитна зірка. Що та зірка раптом наче почала рости. Наближатися. Що у неї, Ірочки, невідь-звідки виникло відчуття — ця зірка стане такою великою, що поглине її. Або схопить у свої холодні обійми.

— Схопить чим? — Я мимоволі посміхнулася.

— Може, руками, — цілком серйозно сказала Іринка. — Не смійся, мені так здалося.

— Я не сміюся.

— Може, променями, — сказала моя страхопудка.

Я обняла доньку, пригорнула. Маленька моя і беззахисна. Тільце худеньке, про таких кажуть — аж ребра світяться.

— У тебе світяться ребра, — посміхнулася я. — Справді. Бачиш, у кімнаті посвітлішало.

— У тебе теж. — Іринка навіть полоскотала мій бік і тихенько-тихенько засміялася. Чи мені здалося?

Моя наймолодша донька має привілей — звертатися до мене на «ти». За це звертання мені досі періодично дорікає Петрова мати.

— У селі діти так не кажуть батькам, — ось її залізний аргумент.

— Мамо, а коли повернеться тато? — повертає мене до дійсності Іринка.

— Завтра. Тобто, вже сьогодні. Вранці.

— Знову п’яний?

— П’яний? Чому п’яний? — обурююся я. — Він поїхав до дядька Павла на храмове свято.

— Храмове свято... О-о-о, — голос у Іринки мрійливо-сонний. — У нашому селі більше так ніхто не каже. Тільки ти.

— А як кажуть? — розгублююся я.

— Празник.

— Спи вже, філологине...

— Філо... ло... ло...

Іринка кошеням тулиться до мене. Я гладжу її по голові. Вона справді незабаром засинає під моєю рукою. Мені ж не спиться. Після години чи скільки там боротьби з безсонням тихенько відсуваюся від доньки і встаю.

Надворі доволі прохолодно. Майже кінець серпня. Кутаюся в халата, якого накинула наопашки, дивлюся на зоряне (де-не-де хмари) небо. Цікаво, яка ж це зірка так налякала Іринку? Ось ця, велика? Здається, це Венера. Ранкова зірка. Чи навпаки, вечірня?

Зненацька приходить думка — я маленька піщинка. Піщинка перед безмежжям Космосу. Маленька сільська вчителька. Філологиня. Господи, хоч би справді нічого не трапилося з Петром. Місяць тому, на другий день після Петра й Павла, в нього, здається, були перші ознаки білої гарячки. Як він тоді мучився!

Він просив мене поїхати на те свято — Спаса, Преображення Господнє — до свого двоюрідного дядька. Сердився, що я відмовилася. Крім того, родичі ці далекі, казала я.

— Які ж то далекі родичі... Він запрошував...

— Тобі аби випити..

— Ти хочеш сказати, що я алкоголік?

— Нічого я не хочу сказати.

— Раніше ти не відмовлялася йти кудись зі мною.

— Я не відмовляюсь і тепер ходити.

— А їхати?

— Сьогодні — не хочу.

Ось така розмова. Як каже наш фізкультурник, Андрій Филимонович, кінець абзацу.

Враз я відчуваю, як одна із зірок справді починає ніби наближатися.

«Ну от іще», — кажу я собі подумки.

У мене теж біла гарячка. Зовсім біла. Посеред темної серпневої ночі. Як же мені було тоскно серед цієї ночі та цього безсоння. Мале порося Іринка. Розбудила, а сама спить.

22 серпня

Не вранці, а опівдні, після триденного гостювання (каже, що заїхав ще до одного родича) повернувся мій чоловік. Я дивилася на його пом’яте обличчя, сутулу постать (нащо він згинається?), синяк під оком.

«Ось що лишилося від твого красивого чоловіка», — казав хтось мені.

«Він ще не пропащий», — заперечила я тому невидимцю. Але хтось заморозив мою душу.

— Будеш лаятися? — спитав Петро.

Я мовчала. Не було ні сліз, ні роздратування, ні бажання докоряти.

— Чого ти мовчиш? — сказав мій чоловік. — Вже ліпше свари. Обзивай п’янюгою.

— Ти з кимсь мене переплутав, — сказала я.

— Переплутав?

— П’янюгою я тебе ніколи не обзивала.

Я обминула його і вийшла на двір. Біля тину стояв Ігор. Я не посміла підійти до сина. Вже за хлівом подумала, що, може, треба було поїхати з Петром на те свято. Повернулися б якщо не того ж дня ввечері, то наступного. І пити стільки я би не дозволила. Подумала, що десь я його навіть розумію.

Він таки був добрим трактористом. А відколи розікрали, розібрали колгосп — не може знайти собі місця. Город — то не його. Роботи в селі нема. Поїздки до Польщі з контрабандним спиртом закінчилися депортацією. Трохи заробляє, продаючи гриби та ягоди. От і все. Правда, є і моя зарплата. Але Петро... Після тієї спроби поїздки на заробітки до Росії, яка закінчилася пограбуванням у поїзді й побиттям, я зареклася кудись його відпускати.

— Мамо!

Я озирнулася. Дивно, що не чула, як Ігор підійшов. Обличчя сина сіпнулося, він дивився на мене з мукою.

— Що, Ігорьочку?

— Ви... ви... с-сварили тата?

— Ні. Хіба це допоможе?

Син якийсь час мовчить. Кривиться його рот.

— Ско... ско... ско...

Ігор заїкається, так завжди, коли він хоч трошки хвилюється. Завжди, Боже мій...

І раптом я розумію, що він хоче сказати: скоро осінь.

— Так, скоро осінь, — кажу і я.

24 серпня

1 2 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденники Ієрихар. Ваза», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденники Ієрихар. Ваза"