Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

«Тримай друзів близько, а ворогів … ще ближче», -  такі правила моєї сім’ї.

Я народилася в багатій та впливовій сім’ї Варбург, яка володіє нефритовими та золотими рудниками. Прибутки нашої родини чималі, проте все тримається у таємниці за сімома замками. Напоказ – ми середньостатистична сім’я, що зберегла вплив завдяки чистокровній лінії батька. Шлюби в родині завжди укладалися з розрахунку. Ось чому моя сім’я залишається ще й досі владною – Шлюбна дипломатія. Цього року таке щастя чекає на мене... 

Нас у сім’ї четверо: мама Естер, батько Мешах, молодший брат – Мануїл і я, Ананія.

Брату Мешаху чотирнадцять, він завжди почувався вільно, легко, ріс бешкетником і насолоджувався увагою батьків. Я його щиро люблю і трошки заздрю його безпосередності. 

Змалку мене виховували як слухняну дівчинку, яка чітко дотримується всіх правил родини. Мене вчили не перечити батькам, не ставити зайвих незручних питань, не докучати матері, не просити обіймів… Так було не завжди. До дев’яти років я жила звичайним, безтурботним кольоровим дитинством,  але в один день усе змінилося, і мені довелося запам’ятати нові правила… Досі моторошно згадувати ті події, волію їх забути…Ось так, в один день виросла маленька Ананія.

Вчора мене покликав до себе в кабінет батько. Наші розмови, зазвичай, обмежувалися ранковими сімейними сніданками і обміном здебільшого, нічого не значущих формальних фраз.

Пройшовши в кабінет, відчула, що розмова назріває серйозна.

 – Ананія, доню. Наступного тижня тобі виповнюється вісімнадцять. На честь твого повноліття ми з мамою плануємо влаштувати заручини з Константином  Пехлевенідісом. Їхня сім’я давно очікує на злиття наших родів. Готуйся. – холодно, механічним беземоційним голосом промовив батько.

Більше не дивлячись у мій бік, наче мене не існує, а він розмовляє не з рідною донькою, а віддає розпорядження прислузі.  Від мене більше нічого не очікувалося, моєї згоди ніхто і ніколи не питав. Раптом всередині клубок емоцій, який постійно був в тугому вузлі, вирвався на волю. Мене почало захлинати від надмірних переживань.

– Ні. – коротко промовила. – Весілля не буде. – Все на що я спромоглася,  –  висловити тихий, але чіткий протест.

Я повернулася і пішла, тримаючи свої руки, які почали тремтіти від сильного хвилювання. Все ж, краєм ока помітила, як батько зняв окуляри, не розуміючи що сталося. Він потер чоло, проте нічого не сказав. Його мовчання – якраз і було найгіршим варіантом.

Що я очікувала? Сподівалася на розмову, а не стратегічну констатацію фактів. Хотіла щиро поговорити, пояснити чи попросити бодай відтермінування цієї події. Але на жаль, з батьком могла видавити з себе лише односкладові прості фрази, та й ті давалися з великими труднощами.

***