Читати книгу - "Супернова, Данило Чикиш"

Я прокинувся від мерзенного писку дзвінка на своєму комунікаторі. Перемагаючи головний біль, розплющив очі й озирнувся. Я лежав у своєму готельному номері, на грудях мирно сопіла якась білявка. Комунікатор лежав на тумбочці й до нього було дуже далеко. Я спробував акуратно виповзти з міцних обіймів незнайомки, але вона однаково прокинулася. «Господи, скільки ж я вчора випив…» — промайнуло в голові, коли дівчина зиркнула на мене сонно-невдоволеним поглядом.

— Вже йдеш? — солодким голоском спитала вона.

— Час не жде, — відповів я, квапливо одягаючись. — Це була чудова ніч, е-е-е… — у цей момент я запнувся, дивлячись на неї й зі скрипом повертаючи звивинами.

— Мінді, — сказала вона.

— Так, Мінді, це було чудово. Я тобі зателефоную, — натягуючи штани, протараторив я, схопив із тумбочки комунікатор і вискочив у вітальню. Там панував такий самий розгардіяш, як і в спальні. На стіні красувався напис: «Дак — Суперстар».

Я поспішив вийти, на ходу застібаючи ремінець комунікатора на руці.

— Дак на зв’язку, — відповів я, приймаючи дзвінок.

— Де тебе чорти носять? Старт за дві години! — вигукнуло невдоволене личко з голографічного екрана, що виник у повітрі.

— Вже біжу, Кріс! — кинув я. Цього, мабуть, виявилося досить, бо зв’язок відразу обірвався.

Трохи пізніше

Кріс із величезним гайковим ключем у руках зустріла мене просто біля входу в ангар. Її біляві локони, здавалось, аж іскрять від злості, й вона от-от мене відгамселить.

— Знову бухав?! — замість «Доброго ранку» гаркнула вона, схрещуючи руки на грудях. — Найкращий час у кваліфікації ще не привід так святкувати!

— Ти ще скажи, що Родрігес спеціально пригальмував, щоб опинитися за мною, — огризнувся я. — Адже він так любить стартувати другим.

— А ще він любить постріляти по суперниках. Не забувай, — серйозним тоном нагадала Крістіна.

— Але ж ти посилила кормові щити, так що мені нема чого перейматись, — безтурботно мовив я і ніжно відсторонив її з дороги, щоб пройти в ангар.

— Щит то я посилила… — неоднозначно мовила вона, наздоганяючи мене, — але виникла невелика проблема…

Я завмер на півкроці.

— Що за проблема?

— Бракує енергії на всі системи одночасно. Доведеться більш активно займатися її перерозподілом. Наш реактор і так на межі.

— Це, по-твоєму, невелика проблема?

— Так. Я перекалібрувала систему охолодження та заізолювала один із термодатчиків. Це дасть тобі відсотків двадцять додаткової потужності при форсажі реактора. Секунд на п'ять.

— Чорт, ти знову говориш складні речі, а в мене голова не варить.

— Все просто. Натиснеш кнопку форсажу й отримаєш серйозне прискорення, однак якщо трішечки перетримаєш — підсмажиш собі сраку.

— М-м-м… Це серйозно.

— І ще, додаткову енергію витримає лише енергоканал маршового двигуна, тож ні на щити, ні на маневрові ти її не спрямуєш. Якщо не хочеш, щоби проводка згоріла.

— Гаразд, треба подумати. Ходімо приготуємо нашу «маленьку» до старту, чи що, — мовив я і рішуче покрокував далі коридором, поки не вийшов у величезне приміщення ангара. Кріс ішла поруч. 

«Маленька» стояла посеред ангару у всій своїй красі, вимита й очищена. Відразу видно, що Кріс добряче над нею попрацювала. Болід дістався мені від батька, який усе життя віддав цим перегонам. Стрімкий дизайн, гострі грані, яскраво-червоний колір із білою смугою і напис «Матильда» в половину борту. Інші перегонники вважали її надмірно пафосною. Говорили, що шкіряний салон, клімат-контроль і додаткові аеродинамічні стабілізатори тільки додають ваги конструкції. Однак батько казав, що перегони насамперед виграє пілот, а як можна думати про перемогу, сидячи на жорсткому пластиковому сидінні в кабіні без кондиціонера? 

«Матильда» мала небезпечний вигляд, навіть коли дві п'ятдесятиметрові автоматичні гармати були заховані під обшивкою. Вона ідеально підходила як для польотів у космосі, так і в атмосфері. Мала шрами — якісь ще з часів, коли батько ганяв на ній, якісь зовсім свіжі. Я завжди просив Крістіну не вирівнювати їх, тільки трохи підфарбовувати. У цьому був свій шарм.

— Харе милуватися! Тестовий прогін! — грубо обірвав мене голос Кріс.

Я поліз у кокпіт. Рефлекторними рухами запустив реактор, навігацію, допоміжні системи, задраяв ліхтар. Тим часом Кріс зайшла в будку на іншому кінці ангара й почала там шаманити з пультом. З підлоги ангара висунулися великі магнітні захвати, щоб надійно зафіксувати корабель під час тесту, а в стіні позаду відкрилися щілини, щоби поглинути реактивний струмінь із двигуна.

— Почни з десяти відсотків… — пролунав голос дівчини з динаміка рації. Я слухняно рушив руків'я тяги до позначки десять. Корабель хитнуло, захвати легенько рипнули від напруги.

— Чудово! Тепер повільно до максимуму.

Я став повільно рухати ручку. Почала наростати вібрація, але тут це було звичайною справою. Тестувати потужність двигуна можна двома способами — ось так… і на треку. Перший спосіб більш ризикований — якщо захоплення не витримають, корабель кулею полетить у найближчу стіну. А години роботи на треку суворо лімітовані. Був ще варіант польоту до порожнього космосу, де не діють жодні обмеження, але це було б довго й далеко.

— ОК, годі! — сказала Крістіна. — Дуже непогано, майже на три відсотки краще за минулий раз. Температура в межах норми. Залишився останній тест.

Після цього з підлоги ангара висунулося щось. Щось великокаліберне. Звуку пострілу я не почув, однак полум’я за десяток метрів перед кораблем спалахнуло неабияк. Я рефлекторно заплющив очі, усього на мить. Коли розплющив, побачив за лічені сантиметри від скла кокпіта вкритий іскрами снаряд, що зав’яз у захисному полі. На ньому було намальовано смайлик.

— Як я тебе люблю, Кріс… — видихнув я.

Захисне поле блимнуло, і снаряд упав на підлогу. На той час магнітні захвати вже сховалися назад у підлогу, звільнивши корабель від своїх обіймів. Я відкрив ліхтар, щоб в останні хвилини насолодитись умовно чистим повітрям. За якусь секунду на приставній драбинці з’явилася Крістіна, по плечі залізла в кокпіт так, що її обличчя виявилося навпроти мого.