Читати книгу - "Супернова, Данило Чикиш"

— Ти, як завжди, щось забув, — сказала білявка, всунувши мені до рук шолом, пофарбований у ті ж кольори, що й «Матильда».

— Бережи себе, — сказала вона на прощання і цмокнула мене в щоку. — Задай їм жару!

Я всміхнувся у відповідь і напнув шолом.

— Вдаримо рок, мала! — сказав я, звертаючись до корабля, і, дочекавшись, коли Кріс відійде, почав повільно злітати у відчинені ворота на даху ангара. Час виходити на стартову лінію.

Через три години та п’ять тисяч кілометрів

— Нумо, Даку, ти зможеш! — кричала Крістіна в рацію. — Фінішна пряма! Дві хвилини до межі, ти маєш усі шанси обігнати Т’Зіро та Родрігеса! Використай форсаж!

— Знаю, знаю… — цідив я крізь зуби. — Ще не час.

Три боліди мчали впритул один за одним по прямій. Першим йшов товстун Родрігес, за ним — красуня Т’Зіро. Я був третій. Родрігес виляв своїм широким задом, намагаючись не пропустити Т’Зіро вперед. У неї був швидший корабель, однак у маневровості дещо поступався. Я намагався триматися якомога ближче, вичікуючи зручного моменту, щоб діяти. Варіантів було небагато. Суперники виднілися як на долоні — активуй гармати та розстрілюй їх упритул. Однак втрата швидкості від таких дій може стати критичною, адже мені теж дихали в потилицю. Можна було перекинути енергію на щит і піти на таран, сподіваючись зім’яти тих, хто попереду. Однак корабель Родрігеса був масивнішим за мій, і з ним цей фокус міг не спрацювати. Останнім варіантом було чекати лічені секунди, коли перед самим фінішем Родрігес перестане вихляти, й обійти його на форсажі. Хоча не факт, що Т’Зіро не виявиться спритнішою. І все-таки я обрав це. Я знеструмив допоміжні системи: осьовий стабілізатор, СКО й кондиціонер. У кокпіті відразу стало темно й тихо, а педалі поважчали кілограмів на тридцять. У кутку голографічного екрана серед інших показників з дивовижною швидкістю мчали цифри, відлічуючи кілометри до фінішу. Шість секунд. Тисну червону кнопку. П'ять секунд. І без того сильний тиск на плечі стає зовсім нестерпним. Чотири секунди. П’ятнадцять джі. Три секунди. Відчуваю, як у скронях пульсує кров, а у вухах починає пищати. Дві секунди. Навіть дивно, як я ще не відрубався. Одна секунда. Кокпіт осяває червоний напис «Перегрів реактора!» на всю панель. Нуль! Фініш! Пелена, що впала на очі від перевантаження, розвіялась, щойно болід почав гальмування. На панелі блимали всі наявні індикатори пошкоджень. Повітря в кокпіті обпікало легені. На екрані з’явилася картинка із фінішного табло. Перший! Усього на третину корпусу обігнав Т’Зіро. Родрігес був майже на рівні з нею, фотофініш присудив йому третє місце.

— Молодець, Даку! — обізвалася Крістіна в рацію. — Ось тепер ти маєш право напитись у шмарклі.

— Ти теж, це ж і твоя перемога! — відповів я.

— Ой, годі тобі, малий, ніхто не вітає механіків. До того ж уся ця слава не для мене, я сьогодні не нафарбувалася, — мовила вона і вимкнулась. 

Корабель тим часом скинув швидкість і на автопілоті прямував до майданчика поряд із п’єдесталом. За якоюсь жахливо старою традицією пілоти мали стояти на цій триступеневій драбинці на тлі своїх машин.

Ледве я приземлився, корабель відразу обліпили папараці, фанати та інша наволоч, що норовила тобі до рота зазирнути. Шолом зазвичай не знімав, адже від спалахів їхніх фотокамер реально можна було осліпнути. До того часу, як я пройшов через натовп, Т’Зіро й Родрігес уже зайняли свої почесні друге та третє місця. Т’Зіро, як завжди, була блакитним айсбергом спокою. Здавалося, дівчині було абсолютно начхати на те, що й цього разу золотий кубок дістанеться не їй. Родрігес же навпроти жовтозубо шкірився й вів палку суперечку зі своїми фанатами. Я став на своє місце. Незрозуміло звідки відразу виникла дівчина в сукні кольорів прапора змагань і вручила мені величезну пляшку шампанського. Її треба було потрясти, а потім відкоркувати й обприскати всіх навколо. Ще одна стара-престара традиція. У цей момент папараці, що оточили п’єдестал, відступили на кілька кроків. Дихати стало легше. На честь своєї перемоги відпив те, що залишилося в пляшці. Як виявилося, шампанське для цієї справи взяли найогидніше. Після цього порожня пляшка з моїх рук кудись зникла, а на її місці з’явився велетенський кубок. Він був дуже важким, але я намагався тримати його над головою, аби не вдарити обличчям у бруд в очах телекамер. Так тривало якийсь час. Нас фотографували, щось вигукували, ми щось відповідали. Потім нас повели до приміщення, де, сидячи за столом на тлі дошки з логотипами незліченних спонсорів, ми відповідали на якісь дурні питання преси. Потім був бенкет. Загалом увесь балаган закінчився тільки надвечір, і я зміг вирушити на всі чотири сторони.

Як завжди, я повертався до свого номера в готелі під руку з якоюсь дівчиною. У холі мені трапилися двійко до болю знайомих осіб. Френк і Хенк, здається, так їх звали. Дві абсолютно невідмінні одна від одної людини. Квадратної статури, як шафи з антресолями, в ідеально випрасуваних безликих чорних костюмах. Здалеку можна було б прийняти їх за роботів.

— Бос хоче поговорити з тобою, — сказали вони в один голос.

— Кицюню, йди нагору й почувайся як удома, я тебе трохи пізніше наздожену, — шепнув я дівчині й віддав їй ключ від номера.

Близнюки схопили мене за плечі, витягли на вулицю і запхали в машину, що підлетіла до ґанку.

«Дон Карлос власною персоною!» — подумав я. Він мав такий вигляд, наче зійшов з екрана якогось старого фільму. Костюм-трійка, капелюх, сигара, келих.

— Доджерсе, ти мене засмучуєш… — почав він своїм хрипким голосом. — Ти геть утратив повагу до мене… У нас був договір — ми закриваємо твої борги, а ти у відповідь робиш те, що від тебе просять… Ти все справно робив, і раптом щось пішло не так. У тебе була одна задача — не дати цій синьомордій влізти поперед Родрігеса й попіклуватись, щоб він зайняв перше місце.

— Родрігес — гальмо! — відповів алкоголь у моїй голові. — Т’Зіро однаково обійшла б його на останній секунді, я просто скористався своїм шансом!