Читати книгу - "Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша"

І ось 27 серпня… Не обтяжена грошима, але обтяжена страхами і тяжкими сумнівами, мчу Києвом під пафосне завивання «швидкої».

 Ще вночі я зрозуміла: день пологів настав саме сьогодні. Я не квапилась. Нафарбувала очі, намазюкала губи. Заявила сплячому чоловіку, що він сьогодні на роботу не йде, і всілася дивитися телик. Переглянувши улюблену детективну програму про маніяків (цікаво, чому саме під час вагітності мені таке полюбилося?), я відчула приплив сил. Мені здавалося, що я зараз усіх і все переможу, і моя донечка вийде як по маслу.

Був сонячний оптимістичний день. Колишні тяжкі роздуми про день пологів повтікали з мого мозку, як хмари з сьогоднішнього неба. Легка, ще легша, ніж до вагітності, я сподівалася скласти цей іспит на відмінно з плюсом.

Чоловік занепокоєно раз-по-раз позирав з-під лоба на мою збуджену безтурботність і веселі зойки на кожній переймі. Андрій аж ніяк не очікував цієї радості. Я дев’ять місяців сумлінно готувала його побачити справжні жахіття. І він очікував побачити нелюдські страждання вже одразу. Натомість – пузата жінка з набряками на все обличчя уявила себе підлітком і наспівує пісеньки, весело регочучи від кожної дрібниці.

«Швидка» підстрибувала в ритмі моїх пісеньок – на кожній вибоїні столичної дороги. Невже ця медична служба навмисно тримає такі жахливо старі машини – аби вибивати дітей з породіль?