Читати книгу - "За мить до вічності, Teremok"

***

Пізно ввечері, коли небо вкривала темрява, а світило, що вдень обпікало землю, зникало за краєм обрію, вчений Мирослав сидів у своїй домашній обсерваторії й занотовував зміни у погоді. Його лампа ледь жевріла, освітлюючи старовинні манускрипти, залишені попередніми дослідниками. За стіною, у маленькій кімнатці, мирно спала його дружина Ярина та їхній п’ятирічний син Левко. Дитина ще не знала, які таємниці приховує цей світ. Мирослав же, щоночі вивчаючи прадавні записи, починав підозрювати, що їхній світ змінюється не хаотично, а за певним законом, що підпорядковується незбагненному ритму.

Він уважно перечитував щоденники своїх предків, намагаючись зрозуміти, чому останні десятиліття стали такими нестабільними. Раніше зими тривали довше, а літо було м’якшим. Тепер же, коли новий рік тільки розпочався, холодні вітри стали слабшими, а сонце вдень палило сильніше, ніж будь-коли. Іноді крізь небосхил проникала прозора вода, падаючи з неба окремими краплями, які залишали темні сліди на поверхні. "Дощ", — називали це явище в давніх манускриптах. Під час таких злив земля пахла вогкістю, а світ навколо ставав темнішим, вбиравши в себе цю неприємну вологу, та довго сушився. Але найстрашніше починалося тоді, коли грізні удари небесного голосу змушували землю тремтіти не лше мить, а цілі години чи дні. Мирослав занотовував ці події, порівнюючи їх із записами своїх пращурів: щось подібне траплялося приблизно кожні кілька сотень років, хоча раніше це було рідкісним явищем.

Він піднявся з-за столу і підійшов до вікна. Його світ — нескінченний і водночас замкнений. Де б не йшов, він завжди повертався до того самого місця. Над головою висіла невидима межа, яку ніхто не міг пробити. Високо над землею натягнуті сріблясті мережива — павутиння, яке плели істоти з довгими лапами. Деякі з них Мирослав помічав і раніше, коли вони повільно пересувалися, спостерігаючи за мешканцями цього світу. Вчений не знав, що це за створіння: їх боялися, вважаючи духами природи. Але найбільше його цікавило Сонце. Воно рухалося за невидимим маршрутом, то з’являючись, то зникаючи, змінюючи хід історії. Кілька поколінь тому це світило не було таким палючим. Чому ж зараз воно пече сильніше? Хоча, якщо вірити старим записам, їх чекає ще гірше пекло, коли сонце буде обпікати їх роками.

Час у їхньому світі був дивним. Лише один схід і захід сонця змінював цілий рік, де половина року панувала вічна темряма, а інша половина вічний день. Те, що для Мирослава було одним днем, для світу поза їхньою реальністю було лише миттю. Через такий перебіг року, жителі цього світу не мали стабільного вигляду, одне покоління обростало шерстю, тому що жили у вічній зимій, інше скидало цю шерсть та готували своїх нащадків до пекучого літа, а потім до зими, і так по колу. Саме тому їхні тіла стали гнучкими й витривалими, навчившись швидко змінюватися відповідно до нових умов. Стародавні тексти розповідали, що раніше все було інакше: зміни відбувалися повільніше, життя тривало спокійніше. Але зараз, стабільно раз на 90 років все кардинально мінялося. Вода яка накапала за життя прабабусі, замерзала поки жила бабуся, а поки жив дід то вода знову танула, і от на долю нашого вченого випав період коли вода буде випаровуватися, а його син побачить як вона назбируватся і так до безкінечної кількості раз.

В цьому світі не варто ділити час на пори року, тому що одне його покоління роками живе у вічному літі, а потім народжуються інші, і на їх долю припадає люті холода та лід, а на долю цієї сім’ї припала чудова пора пахущих розквітаючих дерев, частих дощів, та все палючішого сонця.

Нарешті Мирослав вимкнув лампу і пішов до спальні. Ярина спала, її темне волосся розсипалося по подушці. Він на мить зупинився біля неї, вдивляючись у риси обличчя. Їхні тіла були схожі на людські, але з дрібними особливостями: шкіра змінювала тон залежно від температури, очі вбирали світло в темряві, а кінчики пальців були чутливішими до найменших змін повітря. Вони пристосувалися до цього світу так, як ніхто раніше.

Лігши поруч, він обійняв дружину й заплющив очі. Ніч була спокійною. Штучна темрява оповивала місто, тіні розчинялися в чорнильній безодні. Лише подекуди у височині мерехтіли вогники — можливо, відблиски інших вікон, інших світів. За межами міста чувся шелест вітру, що проходив крізь павутинові мережива, наче далекий шепіт минулих поколінь.

Світ поринав у сон, а разом із ним засинав і Мирослав.