Читати книгу - "Майже індійське кіно, Валерія Серпень"

І. Тепер

— У вас товар, у нас — купець… — Мир запнувся на півслові, впиваючись поглядом в жінку, що відчинила двері навстіж і завмерла, схопившись за серце. Кого-кого, а її він точно не очікував зустріти на сватанні сина.

Її губи розтулились, ніби їй не вистачало повітря. Та вже за мить Яна опанувала себе, посміхнулась і запросила гостей до хати.

Скромне сватання, тільки наречені і їхні батьки. Правда, з боку нареченої тільки мама, батька свого вона ніколи не знала.

Сваха Рая, поправивши своє лискуче чорне волосся за вухо, сіла біля жениха, Мир же зайняв місце з іншого боку. Навпроти сватів, поруч доньки, Яна нервово зминала мереживну серветку в долонях.

— Ну що ж, ми тут, щоб поговорити про весілля, розподілити витрати, — Рая, здалося, не впізнала Яну. А може й справді не пам’ятала — бачила її лиш раз, та й то двадцять років тому.

— Ой, — вигукнула Яна, — вина не купила. Міє, сходіть-но з Алексом до магазину.

 Їй потрібно було поговорити зі сватами. Без свідків.

ІІ. Тоді

— Зрозумій, я не можу поїхати на заробітки. Треба батькам помагати, — жалівся Мир, висмикуючи застрягле сіно з рудих кучерів Яни.

— А я не хочу жити з батьками, — відстоювала своє Яна, — Тут ми будемо до скону на хату відкладати. Он дівчата з Чехії приїхали, то їм заробленого за пів року на хату вистачило. Тепер їдуть, щоб на ремонт заробити.

На сіннику не надовго запанувала тиша.

— Тоді я поїду, — рішуче заявила Яна, — Тільки ти обіцяй бути вірним і чекати мене.

— Звісно, обіцяю, — міцно притиснув Яну до себе, — Тільки і ти мені пообіцяй.

То була остання їхня розмова. А вже за місяць на тому ж сіннику Мир виймав сіно з чорного волосся кароокої красуні. А ще за кілька тижнів мав серйозну розмову з батьками.

— Ти мусиш одружитися на Раї, — наполегливо мовив батько.

— Але я її не люблю. Я Яну кохаю, — заперечив Мир.

— То навіщо дитину їй зробив, як не люба? Кохає він… — буркотів батько собі у вуса, — Іди збирайся. Завтра сватів засилаємо.

За два місяці після Мирового весілля повернулася Яна з Чехії. Замріяна, з цілим статком і добре помітним животом, прихованим під широким пальтом. Спочатку до коханого, оминаючи навіть батьківську хату. Перехрестилася, видихнула і постукала в двері.

— Чого тобі? — зустріла її чорнявка, притримуючи рукою великий живіт.

— Мир вдома?

— Що тобі треба від мого чоловіка? — в зустрічному питанні отримала і відповідь.

Це була єдина зустріч Яни і Раї. Більше Яну в селі не бачили.

ІІІ. Тепер

 — Я знаю, що не дотримав слова тоді, — почав Мир, щойно діти вийшли з хати, — Але ж і ти, казали, з Чехії живота привезла. Отже, ми квити.

— Так, — нервово посміхнулась Яна, — Але й туди я не з пустим животом їхала… Ви розумієте? Вони брат і сестра! Їм не можна одружуватися!

Мир, голосно глитнувши, зблід, похитнувся і схопився руками за край столу, що аж пальці побіліли.

Рая ж помітно сполотніла, винувато зиркнула на Мира і, відвівши погляд вбік, мовила:

— Не родичі вони. Хай одружуються, — перевела погляд на білого, мов полотно, чоловіка, — Вибач, Мире.

Кінець