Читати книгу - "Дім вітру, Елла Найтрейдж-Штормбрінг"

Вітер посеред степу який осяює яскраве, тепле сонце, весняного дня. Як же приємно відчувати це тепло й слухати цей заспокійливий шум, йдучи далі в пошуках місця в якому тобі буде добре. Ці пошуки тривають все життя. На горизонті видніється покинутий будинок. Цікаво, що може розповісти він про своїх минулих господарів, що були вони за люди, чи хороші чи злі, знайшли вони своє місце та й чи шукали взагалі. Зайшовши до будинку можна помітити шари пилу, по кутках павутина, але чомусь тут так приємно знаходитись, хоч і не дуже чисто. Роззираючись навколо можна побачити багато деталей. Різний посуд на полицях, тарілки, кружки де-не-де надщерблені, хоч і не всі. Повертаючи голову праворуч видно шафу, двоє дверей, дерев’яна, а на боковій частині зарубки майже до середини. Схоже в цих людей була дитина... Зазирнувши в шафу на верхній полиці була невелика скриня. Знявши її і поставивши на підлогу відчиняю скриню, а там скарб. Ні, не золото, не дорогоцінні каміння, те що всередині набагато цінніше за це. Спогади. Спогади тих людей які тут жили. Старі іграшки дитячі. Записники, розгорнувши які можна прочитати, те як вони жили. Про дитину, про побут, про найголовніші їхні думки. Чим глибше в скриню тим більше речей знаходиш. Фотографії. То он як вони виглядали, які ж вони хороші, усміхнені люди і дитина ще така мала. В кожній фотографії свою історія, он дитина з тією іграшко на цій же підлозі що і я сиджу, поруч її батьки. На наступній фотографії дитина вже з портфелем, цікаво чи вдавалось їй навчання. Ще через кілька кадрів шкільне свято всі в костюмах, на сцені виступали. Після цього фотографій із дитиною більше не було... Та й взагалі їх мало залишилось, в записниках про це нічого, після одної дати записів більш нема... Останнє фото, ці люди тепер старі. Усмішок колишніх вже нема. Єдине що в скрині залишилось це фотоапарат. Він ще й працює. Вийду я на вулицю... Тут так мирно й спокійно. Дивлячись на цей пейзаж так і хочеться зробити фото. Клац... Як гарно вийшло.
Свіже повітря, так освіжає. Трава тихо шелестить. Цікаво ці люди зараз відчувають мир і спокій як в цьому місці. Якщо вони зустрілись зі своїм чадом, то я думаю вони щасливі. 
Згадуючи про скриню я повертаюсь й зазираю до неї. Виявилось що під камерою був конверт в якому ще одне фото і листи. В яких писало дуже щиро про те як важко було пережити те що трапилось так давно. Які думки їх переслідували, але це не завадило пригадувати щасливі часи коли трагедії ще не було. Погані часи завжди закінчуються, а якщо ще не скінчились то це ще не кінець. Місце твоє там де твоє серце , прив’язане до землі або людей. Але якщо це місце твоє тоді все інше не важливо. Важливо тільки те що мета в кожного своя хоч і досягають її не всі. Ось що було зрозуміло в цьому домі посеред степу під теплим сонцем та з шумом вітру.
То он яке життя коли ти досягаєш мети. Мети до якої в тебе ще цілий шлях довжиною в все життя. Цікаво як почувають себе люди які не мають чіткої цілі. Чи шкодують вони про те що не задумуються про це. Можливо в цих людей на меті просто жити, але чи щасливі вони тоді коли живуть до цілі і мети. Ті хто мають мету що вони відчувають коли не досягають її, а час вже вичерпано. Що вони відчувають тоді коли думають про те що можна було зробити по іншому на смертному одрі. Чи вважають вони своє життя марним коли не здійснили бажаного, чи все-таки вони щасливі що жили хоч і не досягли мети.
Це питання може бути вічним, але в цих людей вже точно є своя відповідь на нього, чи не так?

Кінець