Читати книгу - "Я не хочу повертатись , Віктор Харон"

Анна сиділа біля вікна старого потяга, притулившись лобом до холодного скла. За вікном миготіли сірі передмістя Києва, поступово змінюючись полями, де пожовкла трава гнулася під вітром. Її руки міцно стискали потертий рюкзак, а в голові крутилися уривки спогадів, від яких вона так відчайдушно тікала. Олег, його самовдоволена посмішка, запах чужих парфумів на його сорочці. "Це нічого не значить, Анно," — сказав він тоді, а вона стояла, ніби оглушена, тримаючи в руках пензель, який так і не торкнувся полотна.

Вона купила квиток у той же день. Без плану, без мети — просто подалі від квартири, де кожен куток нагадував про зраду. Карпати. Чому б і ні? Гори обіцяли тишу, а тиша — забуття. Її пальці машинально торкнулися маленького блокнота в кишені — єдиного, що вона взяла з собою з мистецьких речей. Малювати вона не планувала, але й кинути це назавжди не могла.

Потяг загудів, сповільнюючи хід. Провідник, літня жінка з добрими очима, пройшла повз і кинула:

— Скоро твоя зупинка, дівчино. Не проспи.

Анна кивнула, хоч слова долетіли до неї ніби крізь вату. Вона не спала вже другу ніч, але втома не приходила — лише порожнеча, що гризла зсередини.

Коли потяг зупинився на маленькій станції, Анна вийшла на платформу. Холодне повітря вдарило в обличчя, несучи запах сосен і мокрої землі. Навколо — ні душі, лише старий дерев’яний знак із вицвілими літерами: "Вербівка". Вона зітхнула, закинула рюкзак на плече й рушила вперед, у невідомість.

Її чекала хата, яку вона знайшла через оголошення в інтернеті. "Здається будиночок у горах, тихо, без сусідів," — писав якийсь Іван Петрович. Анна не торгувалася й не ставила зайвих питань. Їй потрібен був тільки спокій — або хоча б його ілюзія.

Дорога до села виявилася довшою, ніж вона думала. Асфальт швидко змінився ґрунтовкою, а потім і зовсім вузькою стежкою, що вела вгору. Сонце вже хилилося до заходу, коли Анна побачила перші хати Вербівки — розкидані між пагорбами, мов забуті дитячі іграшки. Вона зупинилася, щоб перевести подих, і раптом відчула, як щось у ній здригнулося. Не біль, не страх — просто крихітна іскра, якої вона не відчувала місяцями. Може, це місце справді могло її врятувати?