Читати книгу - "Я не хочу повертатись , Віктор Харон"

Хата стояла на краю села, трохи віддалена від інших. Дерев’яні стіни потемніли від часу, дах поріс мохом, а маленькі вікна дивилися на ліс, що темнів унизу. Анна постукала у двері, але ніхто не відгукнувся. Тоді вона штовхнула їх — незамкнені — і ввійшла всередину.

У хаті пахло сухим деревом і чимось трав’яним, ніби тут колись сушили збори для чаю. Меблі були прості: стіл, два стільці, залізне ліжко з вицвілою ковдрою. На стіні висіла вишита картина з оленем, а в кутку стояв старий камін, порожній і холодний. Анна кинула рюкзак на підлогу й озирнулася. Це не було схоже на дім, але, можливо, саме тому їй тут сподобалося.

Вона розпакувала свої речі: кілька светрів, джинси, той самий блокнот. Пальці затрималися на ньому довше, ніж треба. Востаннє вона малювала два місяці тому — портрет Олега, який так і залишився незакінченим. Анна стиснула губи й засунула блокнот під подушку. "Досить," — сказала вона собі подумки. Але голос у голові шепотів: "Ти не зможеш без цього жити."

Наступного ранку Анна прокинулася від шуму вітру, що гудів у щілинах вікон. Сонце ледь пробивалося крізь хмари, кидаючи тьмяне світло на дерев’яну підлогу. Вона встала, натягнула светр і вийшла надвір. Село прокидалося повільно: десь гавкав собака, десь димів комин. Двоє місцевих — літній чоловік і хлопчик із відром — пройшли повз, кинувши на неї цікаві погляди. Анна відвела очі. Їй не хотілося знайомств чи розмов. Тільки тиша.

Вона повернулася до хати, знайшла в кутку стару кавоварку й поставила воду на плиту. Поки кава закипала, Анна сіла за стіл і витягла блокнот. Її рука тремтіла, коли вона відкрила чисту сторінку. "Тільки ескіз," — подумала вона. "Нічого серйозного." Олівець торкнувся паперу, і перші штрихи лягли невпевнено — обриси сосен за вікном, крива лінія пагорба. Але раптом рука завмерла. У грудях закололо, ніби щось стискало серце. Вона кинула олівець на стіл і відкинулася на спинку стільця.

— Чому я взагалі сюди приїхала? — сказала вона вголос. Голос відлунням рознісся по порожній хаті, але відповіді не було. Кава закипіла, пролившись на плиту, і Анна вилаялася, хапаючи ганчірку. Її рухи були різкими, майже злими. Вона витерла плиту, налила каву в чашку й сіла знову, дивлячись у вікно.

Там, за склом, ліс стояв непорушно, ніби чекав на щось. Анна зробила ковток і відчула, як гаряча рідина обпекла язик. "Може, я ще не готова," — подумала вона. Але десь глибоко всередині вона знала: якщо не зараз, то коли?