Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

Поїзд розігнався, і зимовий нічний вітер відчувався навіть крізь вікно. Я натягнув капюшон і спробував вдивлятися в темний пейзаж, та відчув коротку вібрацію в кишені. Я витяг смартфон і глянув на яскравий екран. Повідомляла Європейська інформаційна агенція:

«ТЕРМІНОВО. Солдати Коаліції щойно перекрили  польсько-німецький кордон. Усі види сполучення скасовані. Віднині вздовж усього кордону введена зона контролю, встановлюються блокпости. Жодних коментарів з боку адміністрації губернатора Варшави наразі немає. Війська Коаліції сьогодні встановили контроль над Щецином, який понад три місяці залишався останнім польським містом, що тримало спротив. Нагадаємо, що після того, як західні партнери визнали владу губернатора, поставки допомоги в Щецин припинилися, однак ділянка кордону, яку контролював польський уряд, до останнього вважалася частиною Шенгенської зони, тому до цієї ночі кордон залишався відкритим».

Мій поїзд виявився останнім. Я ввімкнув Google Maps. Завантаження геолокації зайняло кілька безкінечно довгих секунд. Виявилося, що ми лише на 14 кілометрів від’їхали від кордону вглиб Німеччини. Якби поїзд з якихось причин затримався на кілька хвилин... Ні, про це краще не думати. Залізна завіса знову впала посеред Європи. Заплакані жінки, перелякані діти, бліді чоловіки — вагони були переповнені, але панувала гнітюча тиша. У кожного залишився хтось по той бік кордону, а усвідомлення того, що кілька хвилин запізнення могли коштувати життя, вимагало часу, щоб відійти від шоку. Я намагався стримувати себе, але нервове збудження наростало. Долоні похолоділи й почали тремтіти, з очей полилися сльози. Я спробував якнайглибше зануритися в куртку й відвернувся в темряву вікна. Ні про який сон цієї ночі не могло бути й мови.

Поїзд прибув на Головний вокзал Берліна без кількох хвилин о шостій ранку. За ніч місто покрилося невеликим шаром снігу, який ще не встигли стоптати численні перехожі. Я вийшов на перон, і мене пройняв ранковий мороз. Ще вчора я домовився з Хамітом, що зможу переночувати в нього пару тижнів, поки не влаштуюся на новому місці. Але він просив під’їхати до нього лише після полудня, тому треба було спочатку вбити час десь у місті. На спині в мене висів переповнений рюкзак, а в руці я волік дорожню валізу на колесах. З таким багажем багато не пройдеш, тому я пішов до найближчого метро, щоб одразу поїхати на станцію поблизу квартири Хаміта, а там знайду якусь кав’ярню, де залишусь до обіду. Коли я приїхав на місце, єдиним відкритим закладом о такій порі виявився невеличкий «Kebab Cafe». У маленькому приміщенні вмістилися лише три столики, а жар від пічки та м’яса, що смажилося на вертелах, настільки зігрівав приміщення, що ставало навіть гаряче. Втім, після ранкового морозу на вулиці це було приємно.

— Привіт, друже! Звідки приїхав? — немолодий товстий араб у засмальцьованому, колись білому фартуху, широко посміхнувся. Його німецька була із сильним далекосхідним акцентом, і доводилося уважно вслуховуватися в кожне слово, щоб зрозуміти.

— Зі Щецина, — відповів я й одразу додав: — Велику каву, будь ласка.

— Штеттін, — сказав він на німецький манер. — Розумію, розумію, — араб зосередився на приготуванні кави, а я зняв рюкзак і куртку й сів за маленький столик.

Приємний жар від пічки почав мене окутувати й навивати дрімоту. Хотілося піддатися цьому бажанню й на якийсь час забутися уві сні, подалі від думок про все й всіх, що залишилися за кордоном. За непрохідним тепер кордоном.

— Твоя кава. Найкраща кава в Берліні! — він поставив на стійку велику чашку кави, з якої смачно здіймалася густа пара.

 — Дякую, — я взяв чашку й глянув йому в очі. Вочевидь, він це сприйняв, як запрошення до розмови.

— Я — Анвар, — він знову посміхнувся.

— Олексій, — відповів я, сідаючи знову за свій столик.

— Алехсі. Розумію, — мабуть, у нього довго були проблеми зі спілкуванням німецькою, тому він звик повторювати щойно сказане і про всяк випадок додавати «Ich verstehe»[1]. Звичайна історія для мігрантів. Анвар трохи подумав і спитав:

— Зі Штеттін — біжиш від війни?

— Так, — я й без того не налаштований був спілкуватися, а на цю тему — тим паче. Мої односкладні відповіді мали дати це зрозуміти.

— Розумію... Війна — страшна. Добре, що втік, — він ненадовго замислився й продовжив допит: — Сім’я — в Штеттін?

— Ні, але... Там, — я махнув рукою вправо, маючи на увазі схід. Слова застрягали у мене в горлі. — На сході. 

Я не мав наміру розповідати йому, що тато з мамою залишилися в Чернігові і якщо раз на місяць мені вдавалося з ними поспілкуватися — це уже було за щастя. Контакти із Заходом і без того не схвалювались владою Коаліції, а з такою особою, як я, переслідувалися. Як же, колишній видний журналіст-розслідувач. «Активний діяч західної пропаганди», як було написано в документі з моєї справи, до якого нам колись вдалося дістатися. Тому через місцевих підпільників батько знайшов можливість підключитися через західний інтернет, захищений від прослуховування каналом. Це було дорого й ризиковано, а тому дуже нечасто. Я мав завжди тримати телефон при собі, адже щохвилини міг пролунати дорогоцінний дзвінок із Чернігова. Але я був вдячний долі й за таку можливість, адже після того, що сталося з братом...

— Живі... — араб перервав мої думки, — ти щасливий.

— Хто? — я не зрозумів, про що він.

— Твоя сім’я. На сході. Живі. Ти щасливий.