Читати книгу - "Квиток до Парижа, Iryna Demchuk"

Літак набрав висоту, мені залишалося спостерігати за хмарами, що закривали різні країни однаково. Я полюбляв це перебування між небом і землею, ще не там, вже не на землі. Та ця подія змінила мене.

Почало трусити, це не було турбулентністю. За роздумами я спочатку не помітив паніки у салоні, та жінка, що сиділа поруч з немовлям, попрохала мене уступити їй місце біля ілюмінатора. Тоді звернув увагу, як стюард заспокоював чоловіка похилого віку, по салону метушилися люди. Крики лунали різними мовами, ніхто не розумів нікого.

Я піднявся з місця, помітив жінку, що сиділа напроти. Вона спокійно спостерігала за тим, що за вікном. Здавалося, її не турбувало, що літак може зараз впасти, ніби це все відбувалося не в її житті.

- Можна? – не очікуючи відповіді, вмостився поруч. Жінка не повернулася до мене, але кивнула.

Я помітив паперовий стаканчик у проймі сусіднього крісла з недопитою кавою. Оглянув скоса, щоб не турбувати жінку своєю увагою. Відірватися від неї неможливо було. Що мене так заціпило? Середнього віку, витонченої статури, темне волосся до плечей. Її спокій у очах, віддаленість від усього світу підкупляла мене.

Літак став падати. Пасажири більше запанікували. Крім моєї сусідки.

Я на мить отетерів. Тут все зрозуміло. Через декілька хвилин від нас мокрого місця не залишиться, а там, на землі ще є шанс. Жінка промовила:

Я тільки побачив її виразні сині очі. Дивна асоціація виникла між ними і тим небом, що закривали хмари у ілюмінаторі.

Жінка засміялася. Я замислився. За неповних сорок років свого життя було чимало гарних моментів, ворогів теж достатньо. Вони точно за мною плакати не будуть. Жінка колишня і батьки сердяться на мене. Діти зі мною не спілкуються. Може, це й на краще, не буде мене, не стану приносити у цей світ лихо? Від думок ставало легше, як при сповіді.

Я засміявся. Мені стало легше. І тут літак став набирати висоту. Всі стали аплодувати, стюардеса стала щось пояснювати різними мовами.

Чорт забирай! – але жінка ніяк не змінилася. Таку трагедію уникнули, а вона спокійно сиділа і допивала холодну каву з зім’ятого стаканчика, дивлячись у ілюмінатор.

Дивне відчуття злості мене не покидало аж до таксі. Не через те, що мене ніхто не чекає у цьому клятому місті, а що ті хвилини у літаку були найбільш суттєвими у моєму житті, що мені хотілося ще раз глянути у ті сині очі, глибокі і безмежні, як сама смерть. Вічна і спокійна.

Кінець