Читати книгу - "Відлік, Ігор Даровський"

– А на що схожа Земля з орбіти? – маленька донечка дивиться на мене крізь холодний екран монітора. Уся краса у неї від мами, а від мене лише ямочка на підборідді та слабкий шлунок. Ми не бачилися вже понад два роки… з того самого моменту, як мене відібрали до особливої програми об’єднаних сил. Я думав, що це звичайна орбітальна місія з плановими ротаціями, а виявилось, що це секретна операція нашого Лідера. Він разом із найбагатшими та найвпливовішими людьми планети вирішив врятувати себе від нищівної пандемії на місячних базах. Засекречені списки, кораблі зоряного флоту та одномоментний зліт з космопортів залишили частину населення наодинці із хворобою.

   Але тоді нам ніхто про це не сказав…

– Вона схожа на апельсин, тільки зелено-блакитний, – я показую їй язик і вона сміється. Мама теж посміхається, хоча в її очах оселився смуток. Вони досі здорові, але вірус з кожним днем підбирається ближче.

– Думаєш вони дадуть команду на пуск? – Хелен обіймає нашу дитину, а я не можу їй відповісти. Бо це загальний канал зв’язку, який прослуховується і записується.

– Ти ж знаєш, що я не можу про це говорити, – я дивлюсь на доньку і помічаю, що у неї стало забагато родимок.

– Вона бере твоє найгірше, – дружина цілує малу, ідеально зчитавши мій погляд, – хоча оця родимка мені подобається. Так вона схожа на французьку акторку.

– Вони всі чудові, – я надсилаю їй повітряний цілунок, і вони ніби ловлять його на Землі. Це наш стандартний жест в кінці кожної розмови. – Будьте здорові!

– Ми тебе любимо, – вони махають мені і я відключаюсь.

   Після кожної нашої віртуальної зустрічі стіни моєї маленької каюти ніби зменшуються. І тепер вона все більше нагадує мені в’язницю. Затиснутий присягою, на одній з захисних орбітальних станцій, я маю бути готовим виконати наказ. Наш Лідер називає це «лікувальною» операцією, «очищенням майбутнього», адже він переконаний, що той хто залишився унизу «забруднені і безнадійні». А ще «нижні» занадто зухвалі, адже не хочуть вмирати як вівці, а намагаються знищити наш захист, запускаючи балістичні ракети, які вони захопили на військових базах. Оскільки ми володіємо контролем над усіма супутниками, системою зв’язку та глобального позиціювання, для нас це як укол комара для крокодила: тобто неможливо. Їхні ракети летять практично наосліп, перетворюючи наземні системи запуску на звичайні требушети.

Натомість наші системи працюють як годинник, знищуючи ці смішні загрози за декілька секунд. І це ми ще жодного разу не скористалися нашим запасом добрих ядерних ракет, які у будь-який час вважалися непоганим аргументом. Станом на зараз у нас їх біля 3000. І вони направлені на всі центри найбільшої активності «забруднених» і звичайно на військові бази, які знаходяться під їхнім контролем.

– Вони знову домовляються, майоре. Це схоже на цирк, – до каюти без стуку ввалюється Карстон Брауні – це мій заступник і друга людина на борту корабля. За ці два роки ми зрозуміли що нам обом не подобається джаз, жовтий колір шкарпеток нашого технічного спеціаліста та порожні розмови. Саме тому ми останнім часом багато теревенимо за чашкою прісної кави в кают-компанії.

– Розумієш, Верховний хоче дочекатися поки вони всі помруть, тому і грає в ці постійні домовленості, – Брауні підливає мені напій, що нагадує каву лише за кольором. – Це їх стратегія. Перечекати та змусити їх піти на поступки. Натомість «нижні» думають, що вони розумніші і зможуть зламати нашу систему захисту та позбавити усіх козирів. Вони думають, що в нас закінчаться ресурси і ми самі попросимо про мир.

– Це навряд, – я роблю ковток чорної гидоти і відставляю чашку. За ці два роки, кава так і не стала краща, як і наш побут загалом. – Наскільки я знаю, місячна інфраструктура повністю автономна і легко може прогодувати понад 100 000 людей. Тож у них немає шансів. Ми можемо започаткувати тут нову цивілізацію, що буде пристосована до низької гравітації і просто насолоджуватися видом на земні океани.

– Було б з ким її започаткувати, – посміхається Карстон, але я не реагую на його хтиві жарти.

– Лідер ніколи з ними не домовиться, адже це прояв слабкості. А що він каже про слабкість?

– Її не існує, – Брауні позіхає. – Але ж я знаю, що вона є.

– Думаєш знаєш більше за нього? – я не люблю порушень субординації і розмов, що розхитують човен.

– Звичайно ні, – військовий змінюється в обличчі і я розумію, що страх і досі є непоганим виховним фактором.

   Жонглювання долями – найкраща забавка сильних лідерів. Всі це знають. Верховний заявляє, що нас влаштує лише тотальна перемога і «очищення», адже вірус невиліковний. А «нижні» певні що ми маємо вакцину і просто хочемо залишити її собі, розв’язавши проблему перенаселення таким кардинальним способом. Не знаю, чи маємо ми вакцину, але ракети у нас точно є. З десяток встановлений на нашій станції і я відповідаю, аби вони завжди були готові до застосування.

– Ти знаєш, що вони погодилися локалізувати інфікованих під охороною в зонах відчуження? – Брауні знову повертає наш вранішній діалог у русло цікавих фактів.

– Добровільні концентраційні табори. Чудова історія, – я дозволяю собі сарказм, хоча розумію, що у жодному разі не хотів би, аби в такому таборі опинилась моя родина.

– Я бачив статистику. Швидкість розповсюдження впала, але не зупинилась. І «нижні» знову просять у нас «вакцину».