Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Саймон Шустер

Шоумен

У вирі вторгнення, яке приголомшило світ і зробило з Володимира Зеленського лідера

Присвячую Ніні та Марі

МАПИ

1 квітня 2022 року — Україна після початкового наступу Росії

1 грудня 2022 року — після відкидання російських сил і повернення територій

ПРОЛОГ

Таким наляканим, як у вечір нашого знайомства навесні 2019 року, я не побачу Володимира Зеленського ще довго. Ми були за лаштунками його комедійного шоу. Йшлося не лише про сценічне хвилювання, через яке він часто нервував перед виступом. Того вечора Зеленський, одягнений у смокінг, видавався онімілим з остраху; ходив туди-сюди, закусивши губу й втупивши погляд у підлогу, не помічав ані галасу, ані людей навколо. Близько трьох місяців тому він оголосив про свій намір балотуватися у президенти України, а менш як за годину мала відбутися прем’єра його нового естрадного шоу. Зеленський гратиме головну роль — конферансьє у власному ексцентричному вар’єте, — а мільйони глядачів дивитимуться трансляцію по телебаченню, улюбленому медіа Зеленського.

Хороші місця на цей концерт у Палаці «Україна» — найбільшій концертній залі Києва — коштували дорожче за місячний дохід пересічного українця, а біля входу я побачив натовп. У черзі до металошукачів чекали не лише представники київського вищого світу. Тут було чимало пенсіонерів, хіпстерів і офісних працівників, молодих пар на дорогому побаченні — різні верстви середнього класу, який сформувався в Україні після розпаду Радянського Союзу. Усі були шанувальниками Зеленського. Незабаром вони стануть його виборцями.

Одна з медіарадниць Зеленського, Ольга Руденко, яка завдяки його успіху того ж літа потрапить до Верховної Ради, витягла мене з натовпу й провела за лаштунки, до артистів у повному параді. Деякі обличчя видавалися знайомими з фільмів, хоча було важко розпізнати когось серед цього моря продюсерів і підтанцюристів, скупчення акторів біля виходу на сцену, гримерів і освітлювачів, хористок із завитим волоссям і у білих сукнях. Досвідченіші члени колективу знали, що зірку перед виступом турбувати не варто.

— Зачекайте, — сказала Руденко, коли я почав крадькома просуватися до Зеленського. — Познайомлю вас після концерту.

Зеленському було про що хвилюватися, і далеко не лише про вечірній виступ. Удень хтось повідомив про мінування Палацу. Анонімний голос у слухавці заявив, що будівлю начинено вибухівкою, яку підірвуть посеред концерту[1]. Попередження скидалося на чиюсь злу витівку, і Зеленський звелів команді не панікувати. Найімовірніше, припустив він, це надто завзятий прихильник когось із інших учасників президентських перегонів намагається зірвати велику прем’єру. Хоч би й так, закон вимагав від Палацу вжити заходів безпеки, тому приїхали поліціянти з кінологами, обшукали гардероб і буфет. Нічого підозрілого не виявили, однак шоу порадили скасувати. По обіді Зеленський переговорив з керівництвом Палацу — вирішили нічого не скасовувати. Навіть не попередили глядачів про небезпеку. Коли я дістався за лаштунки, у залі було вже понад три тисячі людей: достатньо, щоб учинилася тиснява під час панічної втечі, якби Зеленський оголосив про загрозу вибухів. Тож він удав, ніби все гаразд, і дозволив публіці насолоджуватися концертом у невіданні.

Навіть не всі артисти усвідомлювали небезпеку. В очікуванні свого виходу на сцену вони сиділи за лаштунками на валізах із костюмами, підживлювалися стравами навинос і виголошували тости. Дехто виступав із Зеленським десятиріччями, а це було його останнє велике шоу — після виборів він зробить крок у Задзеркалля та перенесеться із сатири в політику. Усі розуміли, що Зеленський навряд чи повернеться, і міркували, чи візьме їх із собою до президентського офісу.

— Не те щоб я хотів якоїсь конкретної посади, — зауважив один з коміків, Олександр Пікалов, плеснувши мені віскі у пластиковий стаканчик. — Проте, гадаю, я став би незлецьким міністром оборони.

У вступному монолозі Зеленський зробив акцент на абсурдності своєї передвиборчої кампанії та визнав, що писати жарти було нелегко. Юристи вивчали сценарій щодо порушень виборчого законодавства. Існували обмеження стосовно того, що Зеленському як лідеру перегонів можна говорити на телебаченні. Він не мав права відверто «агітувати» глядачів голосувати певним чином, хоча, коли йшлося про використання іронії та гумору, юридичні межі були розмитими.

— Жодної передвиборчої агітації, — зі сміхом повідомив Зеленський публіці та підморгнув. — Просто концерт. Усе по-чесному. До того ж ви, друзі, за нього заплатили.

Перш ніж зробити паузу і дати час усвідомити всю дивність ситуації, він додав:

— Нічого такого світ ще не бачив.

Натовп вважав це неймовірно смішним. Комік чи кандидат — не мало значення. Схоже, його любили в будь-якій ролі. Після шоу він провів із шанувальниками майже годину: фотографувався з ними, приймав букети. Вигляд мав стомлений, але щасливий, і коли один з помічників нас познайомив, тривога вже зникла з обличчя Зеленського. Пізніше його друзі розповідали мені про його залежність від оплесків, від поклоніння. Він щойно отримав чергову порцію насолоди, і це проявлялося у невимушеній усмішці, у розслаблених плечах.

— Коли виходжу на сцену, я отримую два відчуття, — якось поділився Зеленський. — Спершу — страх, а потім, коли ти подолав цей страх, приходить задоволення. Саме тому мене завжди туди тягнуло[2].

Усе своє життя Зеленський гнався за цим відчуттям, відтоді як підлітком почав грати комедії, і я дивувався — як тепер він кине все, що створив?

У політиці трапляються хвилини тріумфу, однак реакція, яку Зеленський звик отримувати від натовпу на виступах, від солдатів, що їх він їздив розважати на передову, від журналістів, які запрошували коміка на ранкові шоу обговорювати його фільми, — ніщо з цього не супроводжуватиме Зеленського на президентській посаді. У його житті от-от значно поменшає веселощів і значно побільшає складнощів. Він більше не буде кінозіркою. Хоч би як Зеленський опирався метаморфозам, ця робота рано чи пізно оберне його на того, кого він, за його твердженням, зневажає: політичного діяча.

Спочатку засоби масової інформації розпитуватимуть його, потім — критикуватимуть. Будуть хибні кроки та скандали, бюджети, які треба зводити, і зброя, яку треба добувати. Найгірше — буде війна, у якій треба битися. На початку 2019 року, коли Зеленський запустив передвиборчу кампанію, Україна вже п’ять років воювала з Росією за контроль над своїми східними територіями. Майже щотижня з поля бою поверталися в труні загиблі солдати. На той час, коли Зеленський прийшов у політику, було вбито вже понад 10 000 людей. Він дійсно хоче цю роботу? Чи готовий до неї бодай трохи? Навіть