Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Розділ 1

Я завжди знала, що моє життя не належить мені.

Щоранку я прокидалася в розкішній кімнаті, де навіть повітря здавалося чужим. Легкі штори, вишиті золотом, м’яко коливалися від руху кондиціонера, пропускаючи перші промені сонця. Ліжко з білим балдахіном здавалося пасткою, а не місцем відпочинку. Величезна гардеробна була заповнена сукнями, які я не обирала, коштовностями, які ніколи не носила, і туфлями, що були лише символом мого золотого ув’язнення.

Я спускалася вниз, де мене вже чекали – служниця з тацею мого улюбленого чаю, кухар, який бездоганно пам’ятав мої смаки, і мати, що завжди зустрічала мене стриманою усмішкою, в якій не було ні теплоти, ні справжньої турботи. У цьому домі все було ідеальним, вивіреним до секунди, підпорядкованим правилам, які встановлювали не я.

«Сніданок подано, міс Еліано», – завчено повідомила служниця, нахиливши голову.

Я кивнула і механічно зайняла своє місце за величезним столом. Філіжанка чаю була ідеальної температури, круасан хрустів у роті, але смак давно втратив значення. Кожен мій рух був передбачуваним, кожна відповідь – очікуваною.

– Сьогодні у нас обід у родинному колі, – сказала мати, розгладжуючи серветку. – Не запізнюйся.

Я не запитувала, чому. У нашій сім’ї запитання не ставили. Тут були лише накази, які потрібно було виконувати.

І я виконувала. Завжди.

Я зробила ковток чаю і подивилася на матір. Вона не відводила погляду від тарілки, ретельно розрізаючи свій шматочок тосту, наче це була найважливіша справа у світі. Вона завжди була такою – витонченою, ідеальною, непроникною.

Раніше я намагалася розгледіти в її очах щось більше – хоч натяк на ніжність чи підтримку. Дитячі спроби знайти союзника у стінах, що не знали любові. Але з роками я зрозуміла: моя мати – лише ще одна частина цієї бездоганної системи. Вона так само жила за правилами, які їй нав'язали.

– Добре, – тихо відповіла я, відчуваючи, як у грудях повільно наростає гнітюче передчуття.

Родинний обід. Це звучало надто офіційно.

Я рідко бачила батька вдома. Він завжди був у справах, у переговорах, у постійній гонитві за владою та грошима. Якщо сьогодні він вважав за потрібне зібрати всіх за одним столом, значить, на це була причина.

Але чи хотіла я її знати?

Я не доїла круасан. Раптово він здався мені несмачним, як і все в цьому домі.

– Можеш йти, – кивнула мати, і я підвелася, відчуваючи, як легка сукня прилипає до шкіри, хоча в кімнаті було прохолодно.

Я піднялася сходами, повертаючись у свою кімнату, але передчуття не зникало. Щось у повітрі змінилося. Вдих – і відчуття важкості, невидимого клейма, яке повільно, але неминуче накладалося на мою шкіру.

Я завжди знала, що моє життя не належить мені. Але сьогодні це відчувалося особливо гостро.

Я вдягнула блідо-блакитну сукню, яку мені приготувала покоївка. Вона була витонченою, ідеально підігнана по фігурі, з тонким мереживом на рукавах. Кожна річ у моєму гардеробі мала відповідати іміджу – дочці успішного бізнесмена не личить носити щось інше.

Коли я спустилася вниз, у вітальні вже зібралися всі. Батько сидів на чолі столу, як завжди – у дорогому костюмі, з ідеальною зачіскою і тим холодним поглядом, який я звикла бачити ще з дитинства. Навпроти нього – мати, що трималася рівно, неначе була частиною інтер’єру.

А поруч із батьком сидів незнайомець.

Він був не старий – на вигляд не більше тридцяти п’яти, але його обличчя здавалося висіченим із каменю. Темне волосся акуратно укладене, вилиці різкі, а губи стиснуті у тонку лінію. Піджак сидів бездоганно, ніби його шили спеціально під нього. Але найбільше вражали очі – глибокі, темні, занадто пильні. Вони вивчали мене так, що я відчула себе розкритою книгою.

Мені стало не по собі.

Я опустилася на стілець, не зводячи з нього погляду.

– Доброго дня, Еліано, – голос батька, як завжди, був рівним, але сьогодні в ньому відчувалася ще більша холодність. – Це Даміан Морено.

Ім’я вдарило по нервах.

Я чула його раніше. Це ім’я вимовляли пошепки, завжди зі змішаним відтінком поваги та страху. Даміан Морено – не просто бізнесмен. Його компанія контролювала половину міста, але справжня його влада виходила далеко за межі легальних угод.

Моє серце стиснулося.

– Приємно познайомитися, – змусила себе сказати я, але в моєму голосі не було ані тепла, ані справжньої зацікавленості.

Чоловік нахилив голову в знак привітання, не зводячи з мене погляду.

– Взаємно, – коротко відповів він. Його голос був низьким, глибоким, спокійним, але в ньому відчувалася прихована загроза.

Я перевела погляд на батька, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

– Даміан – наш майбутній партнер, – продовжив він. – Ми уклали угоду, яка вигідна для всіх.

Я ледве помітно зітхнула. Бізнес. Звичайно.

Але коли батько перевів погляд на мене, в його очах промайнуло щось більше.

– І ти, Еліано, – сказав він з притиском, – станеш частиною цієї угоди.

Я відчула, як повітря в кімнаті стало густішим.

Мої пальці міцніше стиснули край сукні.

– Що ти маєш на увазі? – мій голос залишався спокійним, хоча всередині наростала тривога.

Батько не моргнув.

– Ти станеш дружиною Даміана.

Тиша впала важким вантажем.

Я перевела погляд на незнайомця. Він не здався здивованим.

Він знав. Знав, що мене продали.

Я кліпнула, ніби почуті слова могли бути лише грою світла, викривленням реальності.

Дружиною?

Пальці ледь помітно стиснули край сукні, нігті вп’ялися в тонку тканину. Серце в грудях заколотилося швидше, але я змусила себе тримати рівну спину.

Це жарт? Невдала спроба налякати мене?

Але, дивлячись на батька, я знала відповідь. Він не жартує. У нього немає часу на сентименти. Його рішення – закон, і я в ньому лише ще один розмінний актив.

Я повільно перевела погляд на Даміана.