Читати книгу - "Захоплення світлого серця , Зоя Кіт"

...

"Друга частина книги – це гра почуттів, інтриг і пристрасті, де кожен хід може стати фатальним. Хто виграє в цьому протистоянні? І чи є тут місце для справжнього щастя?

Пристебніть ремені – далі буде ще гарячіше!"
...

Зоряна стояла біля панорамного вікна їхньої нової квартири, її пальці стискали келих вина так, що суглоби побіліли від напруги. За склом вечірній Київ розливався вогнями — мерехтливі точки гуділи в темряві, Дніпро темнів важкою стрічкою, а небо висіло низько, холодне й байдуже, як її власне життя. Шовкова сукня кольору вугілля обіймала її стегна, спадаючи до мармурової підлоги, що кусала босі ноги крижаним холодом. Її губи, підкреслені червоною помадою, були стиснуті в тонку лінію — її бойовий прапор, її виклик. Вона вдихнула терпкий аромат вина, відчуваючи, як він обпікає горло, і стиснула келих ще сильніше, ніби це могло заглушити її гнів.

Двері грюкнули. Максим увійшов, кинув ключі на скляний столик у передпокої — різкий дзвін металу об скло різонув її нерви, як лезо. Він не глянув на неї, лише скинув пальто й рушив до своєї кімнати, його кроки гуділи по мармуру, важкі й чужі. Зоряна різко обернулася, її темне волосся блиснуло в світлі люстри, і кинула йому в спину:

— Завтра обід у тата, не забудь.

Він зупинився на мить, його широкі плечі напружилися під сорочкою. Не обертаючись, огризнувся:

— Як завжди.

Голос був грубим, низьким, просоченим холодною злістю, що рвала її на шматки. Двері його кімнати клацнули, зачиняючись, і Зоряна залишилася сама в цій холодній клітці з мармуру й скла. Вона стиснула келих так, що він тремтів у її руках, вино хлюпалося по краях. “Він ненавидить мене, — подумала вона, її очі спалахнули в темряві, — але я не віддам його нікому. Ніколи.”

Її погляд ковзнув по квартирі — розкішній, мертвій, як музей. Білі стіни, чорний мармур, дизайнерські меблі, що коштували ціле багатство. Вона купила це місце рік тому, після весілля, щоб довести собі — і йому, — що їхній шлюб не просто угода, не просто її тріумф над Олесею. Але Максим зробив із цього в’язницю. Він спав у своїй кімнаті, їв за окремим столом, кидав їй сухі слова, як кістки собаці. Щоразу, коли його погляд минав її, ніби вона була тінню, її серце стискалося від болю, який вона ховала за маскою зверхності.

Зоряна зробила ковток вина, її горло обпекло, і вона закрила очі. Спогади накотили, як хвиля — гострі, болючі, нестерпно яскраві. Рік тому вона перемогла. Вона зламала його, змусила одружитися. Олеся Бойко — його голубка, його слабкість. Зоряна підставила її, сфабрикувала докази, що Олеся злила нову колекцію “Tkachenko & Shevchuk” конкурентам із “VogueVerse”. Ескізи, над якими працювали місяцями, з’явилися в мережі під чужим брендом, і офіс вибухнув хаосом. Олесю вигнали, її ім’я затаврували, а Зоряна стояла осторонь, її очі блищали тріумфом, коли голубку тягли до виходу, а Максим кричав услід.

Вона пам’ятала той день у її кабінеті, коли шантажувала його. “Я можу очистити її ім’я, — сказала вона тоді, її голос був холодним, як сталь. — Але ти одружишся зі мною. І кинеш її назавжди.” Він ненавидів її, його очі палали, коли він погодився, але вона знала — він не встоїть перед її силою. І ось результат — весілля. Шикарне, ідеальне, як із журналу. Ресторанний комплекс у Карпатах, сосни гуділи за вікнами, свічки заливали зал золотим світлом, запах хвої змішувався з шампанським. Усе організували її батько, Артем Олександрович, і Ткаченки — Софія Тарасівна з Петром Івановичем. Навіть Марина метушилася з тарілками, шепочучи Зоряні: “Ти прекрасна, Зіронько.”

Її сукня була білосніжною, приталеною, довгою, як водоспад, що струменів по її фігурі. Тонка тканина обіймала її талію, мереживо на рукавах тремтіло, а шлейф шелестів по підлозі, коли вона йшла до вівтаря. Вона була королевою, її очі сяяли, губи тремтіли від щастя, коли вона кинула погляд на Максима. Але він… він стояв у чорному костюмі, ідеально скроєному, що облягав його плечі й груди, але його обличчя було мертвим. Очі — сірі, холодні, як зимове небо, губи стиснуті в тонку лінію. Він виглядав так, ніби хтось помер, а не одружувався. Гості шепотіли, хвалили його стриманість, але Зоряна бачила правду: він ненавидів її за той шантаж, за Олесю, за все.

Він не брав участі в організації. Усе робила вона — квіти, меню, музику — він лише кивав, коли вона питала, або кидав сухе “Роби як хочеш”. Їй здавалося, що це дрібниці, що він здасться, коли побачить її в тій сукні, коли відчує її перемогу. Але шлюбна ніч розбила її ілюзії. Зоряна чекала його в номері — високому, із дерев’яними стінами й величезним ліжком, застеленим білими простирадлами. Вона одягла чорну мереживну білизну, що ледь прикривала стегна, бретелі спадали з плечей, її волосся розсипалося по подушках. Вона лежала, граючи келихом шампанського, уявляючи, як він увійде, як його руки торкнуться її, як він нарешті здасться. Але двері відчинилися, і він увійшов — злий, із стиснутими кулаками. Його погляд ковзнув по ній, але не затримався. “Я втомився,” — кинув він, швидко переодягнувся в сірі штани й футболку й вийшов, грюкнувши дверима. Вона не встигла сказати жодного слова.

Тієї ночі вона плакала — тихо, у подушку, щоб ніхто не почув. Сльози текли по щоках, розмазуючи туш, залишаючи солоні сліди на шовку. Її груди стискалися від болю, від приниження, від того, що її тріумф обернувся порожнечею. На ранок вона зібралася — умила обличчя холодною водою, нанесла макіяж, натягнула усмішку, щоб батько не запідозрив нічого. Але всередині вона горіла — від гніву, від образи, від бажання довести, що він ще буде її.

Зоряна відкрила очі, повертаючись до реальності. Келих тремтів у її руці, вино хлюпалося по краях. Вона поставила його на підвіконня, її пальці ковзнули по холодному склу, залишаючи ледь помітні відбитки. Рік минув — рік його холоду, її боротьби, їхніх сварок. Він ненавидів її за Олесю, за той шантаж, коли вона змусила його вибрати між її ім’ям і своїм майбутнім. Але вона не відступить. Її очі спалахнули в темряві, губи скривилися в жорсткій усмішці.