Читати книгу - "Шепіт дримучого лісу, Марина Вітер"

      Глибоко в Карпатах, де тумани щодня спускаються з вершин, а дерева торкаються неба, жив старий ліс, який люди давно оминали стороною. Його називали Дремучим, а місцеві казали, що він живий. Не в казковому сенсі, а справжнісінький — він чув, бачив і навіть... говорив.

       Одного разу до лісу заблукала дівчинка на ім’я Соломія. Вона втекла з дому після сварки з батьками й не помітила, як стежка привела її у гущавину. Спершу вона не злякалась — навпаки, було цікаво. Листя шелестіло, ніби співало. Пташки літали з гілки на гілку, супроводжуючи її, а сонце крізь крони створювало химерні візерунки на землі.

        Та згодом на неї насунула тиша. Ліс ніби завмер. Раптом із глибини пролунало:
— Не бійся, дитя. Природа — не ворог. Вона — мати.

         Соломія оглянулася — нікого. Але голос був добрий, спокійний, як шепіт вітру. І тоді дерева навколо почали розмовляти з нею. Вони показували, як зцілювати рани за допомогою моху, як знайти воду, як слухати світ. Вони розповіли, що пам’ятають все — і війну, і любов, і навіть ті часи, коли тут ступала нога перших людей.

        У лісі час плинув інакше. Здавалося, минула лише година, та коли Соломія нарешті повернулась додому, минув день. Вона була іншою — спокійною, уважною, наче сама стала частиною природи. І відтоді щодня, після уроків, вона приходила до лісу. Не з цікавості — з повагою. Вона слухала. І ліс — відповідав.

        Кажуть, що й нині, коли йти глибше за марковані стежки, можна почути той самий голос. Але лише якщо ти прийшов з відкритим серцем.

Кінець