Читати книгу - "Операція Пастель , Лео Нур"

Офіцер в приміщенні.

 Всі військові підвелися , і стали по стійці струнко. 

Вільно. Сідайте.

 Всі присутні дружно сіли. 

Панове - почав зайшовший полковник - Вам випала велика честь. Задумана штабом операція , дозволить почати фінальний акорд цієї війни…

 “Фінальний акорд” - скриплячи зубами , про себе повторив сержант за столом- “Акорд. Не награються ще на крові, музиканти бісові.” І погляд юнака наповнився лютою ненавистю. 

 Звали його Майкл Стренк. На вигляд йому було тридцять. По відчуттям - всі шістдесят. По паспорту ж двадцять п'ять. 

 Давно вже вмер той юнак, який купився на патріотичну агітацію. Який бачив війну виключно в книжках і кіно. Тепер він знав що таке війна. Лайно, кров і смерть. 

 Втомлений, злий, він свердлив поглядом тилового щура. В полковника прямо на лобі було написано “ пороху не нюхав, не хочу, не буду, але як воювати знаю краще вашого.” 

 От таких от Майкл ненавидів більше ворогів. Та й взагалі, до офіцерів відносився насторожено. Надаючи перевагу від цього зміїного кубла триматися якомога далі. 

  Гість закінчив свою промову,і направився на вихід. Сержант, разом з всіма встав. Сівши на місце, він дав собі наказ викинути з голови того, кого скоріше за все вже нікого не побачить. 

 Але доля з цього приводу , мала іншу  думку. 

Сержант оглядав свою групу. Дві треті з них складалося з новеньких. Це саме по собі, і так в песимістичний характер сержанта , не вселяло оптимізму. 

 Після ворожого нападу , народ , нація , співвітчизники як тоді пафосно називали , пережила великий патріотичний порив. Який потух коли війна почала затягуватися. 

 Черги на призовні пункти, змінилися на виловлених поліцією ухилянтів. Побувавши в відпустці вдома, сержант Майкл Стренк все чудово розумів. В цивілізації все по іншому. 

І так панове - почав командир ставити завдання. - Ми відправляємося на Тайвань. 

 В сірому мареві світанку , надувний човен причалив до берегу. Ураганний вітер звалював з ніг. Мотор човна ледве міг впоратися з штормовими хвилями. 

 Майкл Стренк , ледве міг розгледіти берег в суційній стіні тропічного дощу. Треба було поспішати. Сезон дощів підходив до кінця. Як вода заспокоїться ,буде висадка основних сил. Прибившись до берега, розвідники випригнули з човном. 

Куди біжиж?- зупинив він новобранця.

Треба в украття. На пляжі ми…

 Сержант махнув рукою.

Берега не знаємо. Нарвемося ще на міни.

 Ланцюгом, слід в слід, розвідники за сапером пройшли в джунглі. 

 Місяць. Цілий місяць в джунглях. Під тропічним ливнем група сержанта Майкла Стренка була на цьому богом забутому острові. Ховаючись як миші , вони слідкували , відмічали і передавали в штаб. 

 І ось нарешті настав час діяти. Новим завданням групи було знешкодити берегову батарею японців. Бійці були розставлені по місцях. В установлений час , передова група підкралася до периметра. 

 Виманивши шумом вартових, розвідники накинулися на них позаду, зарізавши ножами.

Молодці хлопці - сказав сержант, дивлячись за всім в бінокль. 

 Захоплення берегової батареї минуло так же швидко. Розвернувши гармати, розвідники відкрили вогонь по окопах противника. Підпливши човни , висадили хвилю солдатів, що ринула на узбережжя. 

 Розвідники сержанта Стренка не приєдналися до десанту. Користуючись панікою у ворога , вони проникли в тил. Ще місяць роботи. Коректування авіації, артилерії. 

 Вони були очима і вухами армії. Тому їм категорично заборонялося вступати в відкритий бій. 

 Але все закінчується. Штурмова група , взяла останній аеродром. По рації група отримала наказ вийти з джунглів, в розташування частин. 

 Проте замість відпочинку , сержанта викликали в штаб. Пройшовши в штабну палатку , він побачив того самого полковника, який розповідав про важливість операції. 

Пане сержант- почав офіцер. - Ми цінуємо вклад ваш , і ваших людей в наше спільну справу…

“Почалося”- подумав сержант про себе.

 Армія , як та пласка земля , тримається на трьох китах. Солдафонство, пафос, та бюрократія. І всіма цими рибними консервами , Майкл Стренк був по горло ситий. 

 Пропустив мимо вух , нічо для нього не означаючу терраду “ви такі герої” , сержант нагострив вуха коли справа нарешті дійшла до суті.

Ми, в ході бої, все-таки зайняли ключові точки. Проте японці не розбиті. Їх армія відійшла в джунглі, зберігаючи боєздатність. Ми маємо знищити противника.

Дозвольте пане сержант - звернувся молодий капрал до командира. 

Ну- коротко відповів він.

 Після двох місяців в джунглях, розмови це менше з того що він хотів.

Навіщо нас було висмикувати з джунглів в штаб, аби знову відправляти туди ж? 

Це армія. Тут квадратне - котят , кругле - носять. 

 Давши лаконічну і пряму відповідь , сержант направився в палатку. Поки був час , він дозволив собі розкіш- поспати. І не просто поспати , а з шиком поспати. На ліжку. З матрасом і ковдрою. А не на серій землі в спальному мішку. 

 Перебравшись знову в джунглі, група приступила до виконання завдання. Група розмістилася замаскувавшись в доль дороги. Загін японців крокував прямо в пастку. 

 Вибух по переду був сигналом до атаки. Бійці по секторах почали розстрілювати противника. Постріл. Вибухи гранат розірвали пташиний переспів джунглів. Все пройшло швидко , і без втрат.

Поклали наче в тирі. - Раділи новенькі. 

Зібрати зброю. - скомандував командир. - відходимо. 

 Загін сержанта Майкла Стренка йшов, пробиваючи собі шлях. Вони були стомлені, але на цей раз задоволені. 

 Керівництво, нарешті, задумалося над тим що люди не залізні. Їм дозволили відійти на аеродром , де їм дадуть перепочинок. 

 Радість змінилася злістю. Вони пройшли на об'єкт, який взагалі-то під охороною, спокійно. Ні нормальних патрулів , ні спостерігачів, навіть огорожі нема.