Читати книгу - "Кримінал, Andy Iva"

На основі реальних поідій 

Старий сільський клуб зустрічав шумом, холодом, запахом плісняви, застою і різного роду випорожненнями. Народний «сход» — це древня церемонія, яка вистояла і в радянський час. Комуністи просто її модернізували і перетворили на власний інструмент бичування людей руками самих людей. Так він і залишився до сьогодні. Немає резонанснішого й емоційнішого, а в деяких випадках і екстремальнішого шоу, ніж сільські збори в сибірській глибинці.

— Та дати йому пиз... — виступав здоровий коренастий мужик, тракторист Вован.

— Тихо, діти, — залепетали жінки.

— І що, що діти, не знають, звідки беруться? Я їм Америку не відкриваю, — продовжив Вован.

— Правильно Вован каже, — піднявся Міхалич. Пенсіонер, герой соцпраці, а нині всіма поважаний пенсіонер-машиніст. — Яку країну розвалили... При Союзі всьо було. Всьо. От старики пам’ятають, який колгосп був — мільйонер. От ці американці і розвалили...

У залі почулись звуки невдоволення, але Міхалича ніхто не зупиняв. Не зупиняли — бо він, хоч і був поважним жителем села, пенсіонером і героєм соцпраці, але в часи запою міг перетворитися на неуправляємий елемент, як він сам себе називав у такі моменти. В ньому просиналась споконвічна лють на імперіалістів, які «таку страну розвалили». А в запої він був часто, якщо не сказати — постійно.

— Молоді уже не пам’ятають, але при Союзі такого не було. Життя було стабільне. Партія про тебе думала і дбала. І яка страна була. Усі боялись. Усі. Міць була. Усім носа втерли. От і капіталістична гідра піднялась на нас і почала з’їдати зсередини...

— Міхалич, ми все це знаємо і згодні з тобою, але зараз приїдуть журналісти з району, — перервав Міхалича голова села Василіч. Він — один із небагатьох, хто міг перервати виступ Міхалича. Міг, бо вони були давніми друзями, однополчанами, колегами по роботі і просто собутильниками.

— Та що тут думати — дати йому пиз... — махнув рукою Міхалич, і жінки знову залепетали про дітей на зборах.

— Можна слово? — встала баба Нюра, знана в селі як Бабушка-матушка. Звали її так, бо вона настільки часто і рвучко навідувала церкву, що її можна було б назвати просто «матушкою». Але матушками називають дружин батюшок, якою вона не була, тому й звали — Бабушка-матушка.

Баба Нюра повільно підняла догори очі й нарочито повільно перехрестилась.

— Бачить Бог наші гріхи і відає усе тайне, що в нас є. І перед Ним ми — як на долоні, і ніщо не сховається від Нього. Праведника заведе до раю, а на грішника...

У клубі починався шум, шурхотіння, перешіптування. Словом — усі чудово і не вперше чули проповіді Бабушки-матушки і чекали моменту, щоб зрозуміти, до чого вона вела.

Баба Нюра продовжувала, час від часу кладучи на себе хрест.

— Нема людини без гріха, один Господь. Ми є інструментом в руках Божих. А дитину, коли оступиться, ми іноді можемо, по любо...

— Правильно, баб Нюра, по любому дати пиз...

— Та діти... — знову залепетали жінки.

— Та ви, бля... достали! Скільки можна?! Всі, як в один голос — дати пиз... — Василіч підняв руку, щоб заспокоїти жінок, які вже вдихнули повітря, аби закричати: «Діти!»

— Дати — не проблема, дамо! Тут ось у чому заковика. Це в нас на балансі села було. Так би мовити, об’єкт, на який виділялись гроші і який збудований за державний кошт...

— Ти диви! — почалось із кінця залу. — Знайшли, що на баланс ставити! Дітям у школі стеля на голови падає — на це грошей нема!

— А дорогу? Дорогу зробити?! — почулось з іншого боку.

— Стовпи електричні поміняти — вітер подув і все, світла нема. Чекай пару днів, поки приїдуть зроблять. Бо дороги нема!

Все більше і більше голосів підключалось. Все більше і більше проблем озвучувалося. Шум наростав і грозився перетворитись на бурю народного гніву.

— Тихо! — гаркнув Василіч. — На тому й порішали — дамо пиз...

— Діти! — закричали жінки.

— Та ви знали, куди брати! Як у перший раз! — почулось із залу.

— Тебе забули спитати, — почулось з іншого боку.

— А хто там така мудра?

— А ти не виступай!

— Ти не вказуй!

— А я зараз вкажу, бл...

І понеслось. Неймовірним чином зал розділився на два табори — і стінка пішла на стінку. Першими вступили в сутичку жінки, потім діти, а далі — мужики. Тепер, крім матюків, розібрати було неможливо нічого.

Василіч швидким кроком покинув клуб. Треба було журналюг відвести подалі, щоб це все, не дай Боже, не попало на камеру. А місцеві почубляться — і помиряться вже ввечері.

І ввечері село з розбитими губами, носами і фінгалами під очима, з видертим волоссям могло бачити репортаж, у якому повідомлялось, що в Чесменському районі, Південний Урал, місцевий поганець украв дерев’яний громадський туалет для топлення своєї печі в новорічні свята, бо не було дров. Інтерв’ю Василіча, в якому він повідомляв, скільки тисяч було витрачено на установку туалету, що він на балансі адміністрації села і що поки не ризикуватиме будувати новий — не почули. Від вітру впали старі прогнилі електричні стовпи — і світло пропало.

Кінець.

https://www.unian.ua/russianworld/situaciya-z-rosiji-v-selah-pochali-krasti-tualeti-shchob-vizhiti-12142419.html

Кінець