Читати книгу - "Мій вовк, Марісса Вольф"

- Як шкода, що я помру молодою! Я не хочу! Як я цього не хочу! – були мої останні слова перед тим, як моя машина впала вниз у глибоке озеро з серпантинної дороги, якою я їхала прямо до своєї поставленої мети та мрії.

***

Яскраве сонце сліпило. Виїдало заплющені очі та не давало можливості довше лежати без руху.

Я закашлялася і побернулася на бік. Виплюнула воду, що якимось чином опинилася в мені. Волога струмками стікала по моєму каштановому волоссю.

Значить, це мені не наснилося. Я справді впала в гірську сльозу. Але де моя улюблена машина? Де мій червоний пікап, який я лагідно і цілком заслужено називала Вишенькою?

Я насилу піднялася на ноги, та зараз намагалася роздивитися на всі боки. Опритомніла я на скелястому березі того ж озера, в яке впала. Ось тільки набагато нижче від місця, де знаходилася дорога, якою я дісталася цієї місцевості.

Вимокла сукня брудною ганчіркою висіла на моїй худенькій фігурі, по її короткому поділу стікали краплі озерної води і, тікаючи по ногах, одразу ж губилися, зникаючи на гарячому камінні. Дивно, але я зовсім не відчувала болю, хоча босими пальцями стояла практично на розпеченій гірській породі.

Я задерла голову нагору, щоб ще раз подивитися на невидиму з цього місця погано асфальтовану трасу.

Перед очима спливли останні мої хвилини.

***

У салоні авто тихо грала весела музика у стилі кантрі. Не радіо. На жаль, жодна з радіостанцій не ловила у цій глушині. Але я задовольнялася тим, що колись перепало мені разом із Вишенькою. Купувала-то я зовсім стареньку автівку, на нову грошей у мене, бідної сироти, на жаль, не було.

Моя улюблена Вишенька мала у своєму розпорядженні лише касети. Все це змушувало мене трохи помучитися. Адже в нас цифрове століття на дворі.

Навігатором бідна краснобока красуня теж була обділена. І я, звичайно ж, разом з нею.

Тому на передньому сидінні поруч зі мною лежала звичайна паперова карта, по якій я звіряла свій напрямок.

Начебто їхала правильно, ось тільки повороту, який мав бути кілька кілометрів тому, чомусь не було. Може, карта мені стара попалася та всі шляхи встигли переробити, або ж я його просто пропустила. Довго намагалася вибрати потрібну для моєї подорожі пісню і не помітила покажчика?

Я перевела очі з карти на дорогу. Їхала не швидко – гірська дорога не передбачала надто стрімкої їзди. Вчепилася руками в кермо авто і зосередилася на залишках асфальта під колесами моєї машини.

Раптом на капот Вишеньки щось упало. Це було так миттєво, що я не встигла розглянути. Чи то камінь, чи… Що ще я не встигла додумати – руки на емоціях нервово викрутили кермо…

Далі… Все життя перед очима… І жаль, що помру молодою…

***

Я присіла на великий камінь, що доходить до середини гомілки, і ще раз озирнулася.

Гора тут спускалася каскадом. Ступінчасті пороги один за одним нарешті добігали вниз до рівної гладі озера, що блищала прямо переді мною. Водна сльоза лежала на відкритій терасі, наче перлина в зеленувато-сірому ограновуванні з буйної зелені дерев і пильних скельних порід.

Я ще раз подивилась на воду. Навіть підійшла до неї ближче. За моєю спиною залишилися невисокі кущі, що переходили у густі чагарники листяних і хвойних дерев.

Від спеки хотілося вмитися. А ще шалено першило горло і мучила нестерпна спрага.

Я нахилилася над прозорою вологою озера, маючи намір зачерпнути його рукою.

Кінчики моїх пальців поринули у прохолодну рідину. І я з полегшенням зітхнула.

Але тут же напружилася – у кущах почувся дивний і вельми несподіваний шурхіт. А я ж думала, що я тут тільки одна.