Читати книгу - "Мій вовк, Марісса Вольф"

Я прислухалася. Навколо була тільки дзвінка тиша.

Схоже, що мені таки щось примарилося. Перенервувала через ситуацію, що сталася зі мною, от і надумала собі невідомо чого.

Як би не було дивно, але після того, як я потрапила в гірське водоймище, я не стала боятися води. Все було так, як і раніше.

Я зачерпнула в долоні рідину та вмилася. А потім ще раз наповнилася свою імпровізовану чашу та із задоволенням припала до чудового джерела прохолодної вологи.

Від жадібності я ковтнула більше, ніж потрібно було, і відразу ж закашлялася. Ледве припинило нагадувати про себе горло, що саднило, як воно знову різко стиснулось.

Дивно, але через звуки кашлю, я змогла знову почути шурхіт, що доносився через зелену перешкоду.

Цього разу я вирішила не обмежуватися тим, що покладатимуся тільки на слух - я рішуче відійшла від краю озера і попрямувала до високих та густих кущів з наміром перевірити, що там відбувається.

Чи мені було страшно? Можливо, лише частково.

Адже невже взагалі може бути страшно людині, яка у прямому розумінні слова повернулася з того світу?!

Залишаючи на гарячому камені мокрі сліди (а зараз я була разута - мої легкі сандалії, мабуть, залишилися десь у глибині гірської сльози, зісковзнувши з моїх ніг), я тихо підходила до кущів. Затримала подих і зробила ще один крок.

Різко розвела маленькі гілки руками і ... і не побачила зовсім нічого. Хм ... Я проробила те ж і ліворуч, і праворуч. Але на мене чекала та ж картина.

Що ж… здається, я перегрілася на сонці. Саме після того, як «перекупалася».

Гаразд, треба зібратися.

Я задумалася про те, що ж я робитиму далі.

Машини в мене більше не було, а з нею зникли і документи, і всі речі, і навіть телефон.

Робити нічого, вибиратимуся на дорогу.

Я із сумнівом задерла голову нагору. Десь там, дуже далеко наді мною, і було те напівзруйноване шосе.

А потім я тихо зітхнула та попрямувала прямо через кущі, маючи намір досягти густого лісу і під покровом дерев потихеньку піднятися вгору, видершись на середину гори – туди, де проходила дорога.

Буквально одразу я натрапила на ледве витоптану стежку, що вела від того місця, де я була, кудись углиб.

"Мабуть, хтось із місцевих облюбував берег озера для купання," - подумала я. А потім зупинилася.

З місцевих – це означає, що поблизу мене були люди.

Ця думка привела мене у стан захоплення. І я з ще більшою старанністю рвонула вузькою доріжкою, що стелилася переді мною. Чомусь я сподівалася, що вона виведе мене на трасу, якою я слідувала раніше.

Через якийсь час лісовий шлях привів мене до невеликого поселення, в якому були переважно одноповерхові будинки. Лише кілька будівель, що стояли тут, мали по два поверхи, але вище за це не було жодної будівлі.

Я підійшла до найближчого будинку. Зблизька він виявився аж ніяк не маленьким. На першому поверсі був розташований магазин (треба ж! - подумала я, - в такій глушині і магазини є), до якого я й попрямувала.

Взялася за дерев'яну ручку та потягла двері до себе. Нещасна перепона з легким скрипом відчинилася. Я увійшла в напівтемне приміщення, намагаючись розглянути, що тут знаходиться всередині.

- Ми вже закриті, - крикнув мені жіночий голос звідкись із задніх приміщень, де, можливо, розташовувався склад із продуктами.

Я квапливо оглянула себе. Мокра сукня давно вже висохла, і я поспішно обтрусила сухий бруд, що пристав до неї. Пригладила розпатлане волосся. Навіть у такій ситуації мені хотілося виглядати гарною.

- Вибачте, - тихо сказала туди, звідки почула голос. Чомусь мені здалося, що жінка мене все одно почула. - Чи можна від вас зателефонувати?