Читати книгу - "Мій вовк, Марісса Вольф"

- Доброго дня! - привіталася я, коли почула кроки, що наближалися. - Мені потрібен телефон. Можна я скористаюся вашим?

Переді мною стояла бабуся – ну прямо Божа кульбабка. Біле волосся було зібране на потилиці в маленьку гульку, акуратне квітчасте плаття з коротким рукавом було дуже охайним, а невеликі окуляри зовсім не ховали розумні живі очі.

- Доброго дня, дитинко! – м'який голос пролунав дружелюбно. - Ти вже вибач. Але телефонів у нас тут нема. Сюди ніхто не захотів тягнути дротові. Надто вже далеко до найближчого населеного пункту. А мобільний зв'язок у нашій глушині не ловить. Селище стоїть майже під горою.

З кожним її словом паніка в моїй душі росла і міцніла. Як я могла так попасти?! І найголовніше - як мені вибратися звідси?

- Скажіть, а автобуси тут колись зупиняються? - ввічливо запитила я, спробувавши взяти себе в руки.

– Які автобуси? – так щиро здивувалася старенька, що моє серце впало кудись униз. – У нас тут немає ніяких автобусів.

- А як… як ви продукти купуєте? - здається, я навіть почала заїкатися. - Може, в когось машина є?

- Продукти нам привозять приблизно раз на півроку. Це хіба що консерви чи сірники, наприклад, якісь. А взагалі ми все вирощуємо самі, - вона гордо взялася руки в боки, щоб показати, що вони взагалі не залежать від решти світу.

Я ледве втрималася на ногах. Притулилася до стіни і намагалася не сповзти вниз - на чисту, але досить стару дерев'яну підлогу.

- Машин у нас також немає. Та й навіщо вони нам? – старенька щиро дивувалася. - Тільки мотоцикл є, - сказала вона урочисто. А потім додала. - Один.

Ця новина, зізнатися, втішила мене так, що я просто злетіла в небеса.

- Скажіть, будь ласка, а як мені можна побачити того, хто має цей мотоцикл? - я молитовно склала руки і зробила найбільш янгольский вираз обличчя. - Мені треба виїхати звідси.

- Аааа, - протягла жінка похилого віку. - Так ти не поїдеш, - пролунало як обухом по голові.

- Чому? - прошепотіла я, боячись почути відповідь. – Якщо це дорого, то не біда. Повірте, я знайду чим заплатити. Мені б дістатися будь-якого міста, а там я обов'язково зв'яжуся зі своїми друзями. А вони обов'язково займуть мені гроші.

Насправді я трохи лукавила. Друзів, як таких, у мене не було, якщо не брати до уваги маленького рудого Дона, шпіца жінки за якою я доглядала. Але ще й саму Агату могла б з натяжкою вважати своєю подругою. Ось саме в неї я й збиралася попросити грошей у борг. Усі мої заощадження лежали зараз на дні озерному.

- Грошей не треба, - ще одна фраза, яка мене здивувала. – Просто мотоцикл зараз не на ходу.

- Дякую, - тихо сказала я і повільно розвернулася. Сльози застилали очі, я майже не бачила, куди бреду.

Але розуміла, що мені в будь-якому разі треба звідси вибиратись. Хто ж мене смикнув поїхати в ці гори, щоб помалювати з натури?!

«Помалювала, - подумала я гірко, - хіба що свою долю. Та ще й вочевидь не світлими фарбами.»

З магазинчика я все ж таки вибралася. Намагалася зупинити сльози, що текли солоними річками. На щастя, косметикою я не скористалася. Інакше, зараз замість мене була б чорноока панда.

Щільно прикривши за собою двері, я навіть, не озирнувшись, залишила позаду себе селище і взяла курс кудись на північ. Туди, де за моїми підрахунками була дорога, якою я сюди приїхала. Я розуміла, що до неї мені потрібно буде йти ще надто довго, але вибору не було – треба було йти. Потрібно діяти. Іти хоч кудись.

- Стривай! Стривай! Чекай, я тобі кажу! – я почула позаду чиїсь крики.

Виявилося, це старенька жінка спробувала мене наздогнати. Я вже встигла зайти під густі крони дерев, але ще не зовсім заглибилась у ліс.

- По-чекай, - старенька захекалася, але все ж таки наздогнала мене.

Я зупинилася там, де почула її окрик - прямо на покритій торішнім листям землі. Доріжок звідси більше не було. Тільки та одна, якою я прийшла сюди від озера.

- Як тебе звати? - жінка вже віддихалася.

- Лія, - відповіла я, зовсім не розуміючи, навіщо їй потрібне моє ім'я.

- Добре, Ліє. Можеш називати мене тітонька Джейн. Я чого тобі хотіла сказати?.. Швидка ти якась. Я навіть рота відкрити не встигла, а ти вже втекла, - старенька перевела дух і, поки я нічого не встигла сказати, продовжила. – Щодо мотоцикла ми можемо запитати. Можливо, його ще можна відремонтувати.

- А в кого можна спитати? – я не хотіла давати собі хибну надію. Так боляче було б знову помилитись.

- У онука мого. Думаю, Ноа зможе його відремонтувати. Ти, це, давай повертайся. Не треба тут однієї по лісах блукати. Пішли-пішли, - вона взяла мене за руку і повела подалі від того місця, де я зараз стояла, щось розповідаючи.

Але її не слухала. Я думала. І шкодувала, що тепер до моєї брудної сукні та розпатланого волосся додалися ще червоні очі й розпухлий ніс.

Як я тепер із цим Ноа знайомитися буду?