Читати книгу - "Папуги Замість Ворон, Iryna Shashkova-Zhuravel"

— Сонечко, що в нас є поїсти? — зайшовши у квартиру, гукнула до свого чоловіка Марина.

— Уже поставив запікатися твоє улюблене м'ясо по-міланськи, — приязно відгукнувся з кухні Славко.

— Як добре, бо на роботі не мала часу навіть вибігти на обід, — знімаючи туфлі в передпокої, втомлено зітхала молода жінка.

Марина почувалася виснаженою після насиченого робочого дня в офісі, який став ще напруженішим через численні прохання колежанок передбачити долю їхніх обранців за фотографією в телефоні.

З юності жінка володіла надприродним даром, який отримала від старої чаклунки, що перед смертю передала свої здібності. Відтоді Марина, яку друзі називали відьмою, використовувала свій талант, щоб допомагати людям.

Утім, вона не прагнула перетворювати провидництво на джерело прибутку, тому обрала для себе звичайну офісну роботу. Її чоловік, Святослав, у вузьких колах був відомим як майстер ювелірної справи.

Поки в його невеличкій майстерні тривав ремонт, він працював удома і мав час на приготування смачної вечері для дружини.

— Уявляєш, Маринко, Олег телефонував. Голос у нього був таким засмученим, що я навіть подумав, ніби він плакав, — сказав Славко, з апетитом доїдаючи вечерю.

— Олег? Той самий приятель, який нещодавно замовив у тебе розкішну каблучку для заручин?

— Саме він. Найгірше, що Вікторія відмовилася від його пропозиції. А каблучку, до речі, залишила собі як подарунок, — пирхнув Святослав, мало не захлинаючись мінеральною водою від сміху.

— Не можу повірити! Але чому?

— Як чому? Чистий діамант огранювання «принцеса» в поєднанні з моїм авторським дизайном — як можна було не захотіти таку красу? — з гордістю відповів ювелір.

— Мене дивує, чому Вікторія відмовилася від пропозиції. Адже ти казав, що в них з Олегом усе складалося добре, — задумливо відказала дружина, погладжуючи чорно-білого кота Панду, який зручно вмостився в неї на колінах.

— Олег розповів, що Вікторія застерігала його: не варто надто прив’язуватися до неї через прокляття, яке не дозволяє нікому з її роду дожити до п’ятдесяти років. А їй уже сорок сім... — промовив чоловік майже пошепки, уважно спостерігаючи за реакцією відьми.

— Славко, сподіваюся, ти не пропонував мою допомогу в цій справі, бо зараз я не маю ресурсу, чесно, — застерегла провидиця, відчуваючи, до чого хилить чоловік.

— Не те, щоб нав’язливо пропонував... Але завтра зранку Олег прийде до нас, — пробурмотів, не підіймаючи очей.

— Тоді нехай приходить разом з Вікторією. Звісно, ти вмієш зіпсувати мені суботній відпочинок, — насупившись, глянула на чоловіка Марина.

Вранці наступного дня подружжя приймало у себе в гостях розгубленого Олега та трохи знервовану Вікторію. За чашкою ранкової кави гість із ностальгією згадував історію знайомства з Вікою. У цього мужнього сорокарічного брюнета очі заблищали від сліз під час розповіді, як півтора року тому кохана наздогнала його позашляховик своєю малолітражною автівкою на світлофорі, а потім ще й сварилася, звинувши в раптовому гальмуванні.

— Вікусю, я завжди казав, що наше знайомство не було випадковим. Це доля! — Олег узяв дівчину за руку і зворушливо поглянув їй в очі.

— Ну, якщо доля, то добре. Треба жити й радіти кожному дню, а одружуватися для цього необов’язково, — спокійно відказала та, з апетитом наминаючи млинці.

— А якщо тебе хтось ще уведе? Он сусід по дачі Михайло на тебе задивляється, і мені неспокійно без штампа у паспорті, — щиро зізнався Олег.

— Твій дід був хірургом, так? — провидиця дивилася на Вікторію пронизливим поглядом, від якого та ледь не вдавилася частуванням.

— Але як? Я нікому про це не розповідала, навіть Олегу. Дідуся не стало за одинадцять років до мого народження… — прошепотіла Вікторія, дивлячись на свої руки, по яких ніби пробігли мурахи.

— Не хвилюйся. Просто розкажи мені про нещастя, що сталося з Олександром приблизно в сорокарічному віці.

Вікторія знову здригнулася, почувши ім’я діда. Врешті зважилася поділитися всіма подробицями трагічних подій, які чула від матері. Її розповідь занурила всіх у далеке минуле.

Червень 1965 року. До квартири майже в центрі Одеси повернувся після робочої зміни в лікарні сорокадворічний Олександр. Вираз його обличчя був беземоційний, лише тремтіння рук видавало сильне хвилювання.

— Татку, твої руки так тремтять. Як же ти сьогодні оперував? — з посмішкою запитала десятирічна Оленка.

— Я і не зміг, доню... — глухо відповів хірург.

Він опустився на стілець і якийсь час нерухомо сидів, обхопивши голову руками.

— Сашко, опануй себе. Усяке буває, ми ж лікарі, а не боги. Так побиватися — нервів забракне, — суворо звернулася до чоловіка дружина, міцна та ментально стійка травматологиня Валентина.

— Сусідка Тетяна не пережила операцію. Раптова внутрішня кровотеча... Відчуваю, що це я схибив. Ти не уявляєш, наскільки мені паскудно на душі, Валю, — з гіркотою мовив хірург.

— У тебе чималий досвід. Не думаю, що ти схибив, — спокійно зауважила травматологиня.