Читати книгу - "Спогад однієї весни, Вадим Булава"

Спогади – надзвичайно сильна річ, яку має кожен із нас. Їхній вплив на підсвідомість складно переоцінити. З їхньою здатністю повертатися в наше життя незалежно від часу й форми не зрівняється жодне відчуття чи почуття людини. Фактично сила спогадів ґрунтується саме на емоціях, пов’язаних із ними. Якби не було жодних емоцій, наше минуле перетворилося б на щось на кшталт давно забутого сну.

“От тільки чи відчуваємо ми емоції уві сні?” – спитаєте ви.

Чи є в нас сни взагалі? Чи може бути так, що наші сни – лише видозмінені спогади?

Вітерець легенько гойдав волосся Філа. Цей травневий день видався особливо теплим, можна навіть сказати, спекотним.

Сонце світило так яскраво, що сліпило очі. Але Філіпа це не хвилювало – він був ладен дивитися на нього годинами, хоч як би не боліли очі. Очі, що не бачили стільки краси в реальному світі. Очі, яким довелося побачити стільки жахів і зла, болю й розпачу…

Десь далеко в низині, на яку відкривався пречудовий вид із пагорбів, розкинулося місто, чиї дзвіниці яскраво вирізнялися на тлі не надто високої житлової забудови дев’ятнадцятого століття. Серед цих тихих вуличок, де цього недільного дня майже не було людей, панував дух загального спокою та розслаблення. Тіні між будинками чудово контрастували з палаючим сонцем, яке пробуджувало природу, а разом із нею й усі інші спогади. Реальні спогади, які надовго закарбувалися в голові Філіпа Кларка.

– А пам’ятаєш, як колись ти вважав це місце нудним, занадто буденним і нецікавим? Пригадуєш ті часи, коли ти будував грандіозні плани, а сам не бачив у майбутньому нічого, крім щастя?

– Це було до одного моменту.

– До дня, коли ти вперше послухав мене і поглянув вперед тверезо, – мовив Таємний Голос – голос душі Філа, який завжди був його вірним супутником як у цьому житті, так і в попередньому.

– “Темрява Майбутнього” – це та єдина моя робота, яку я писав душею, а не розумом. Ще тоді, у 1913, я вже все розумів.

– Але чи розумів ти себе? Чи було в тебе те, що ти цінував? – Гладінь води розслаблювала око, надихала душу цим спокоєм, який триватиме ще цілих 10 років, адже на календарі лише 1904 рік – усі дивляться вперед, очікуючи фантастичного, невимовно успішного майбутнього, про яке всі мріють…

Тільки зараз, через роки, Філіп зрозумів, що найпрекрасніший момент – це сьогодні. День, про який усі завжди забувають. Забувають про квітучу яблуню та столітній дуб, що зараз перебувають на піку своєї краси… Забувають про зелену ковдру пухнастої, теплої трави з її неповторними, живими пахощами; радості, які вона вбирає в себе за цілий рік, а потім віддає нам, хоча ми цього не помічаємо. Не помічає цього ані наш мозок, ані душа. От тільки від ока це все не сховається – воно завжди бачить увесь світ таким, яким він є насправді.

– Ми розуміємо наші помилки лише після того, як зробимо їх. Це та правда, у яку ти ніколи не вірив. Не хотів вірити, бо завжди прагнув ідеалу. Ти прагнув, аби світ розвивався пропорційно до тебе самого, але коли твої теорії похитнулися, захиталася і твоя власна філософія, твій світ, твої емоції, твої думки, твої переживання, твої прагнення, твої сильні й слабкі сторони, щасливі й сумні моменти та, зрештою, твій образ. Образ того, хто шукає те, що завжди було перед ним.

– Тобто, якби я не пішов туди, не кинув це життя, нічого б не сталося?

– Тоді б саме поняття історії змінилося. Тоді б не було того світу, у якому ти прокидаєшся щодня, тоді не було б і тієї ідеї, яку створив ти, але не використав у потрібному руслі. Ця ідея використала тебе, аби похитнути твій власний баланс. – Філіп неспішно крокував берегом Рейну – такого чистого й глибокого водночас. Можна було б подумати, що в тих водах немає дна, каменів чи навіть життя. Цього дня вони чомусь видавалися неймовірно суворими та незбагненними. Вони ніби дихали усіма його почуттями, внутрішніми емоціями, дивилися на нього згори, нагадуючи ті самі, давно забуті часи минулого, коли він безтурботно плавав у них…

А це ж було всього двадцять років тому… Всього двадцять, а відчуття, ніби всі сто! Відчуття, ніби про тебе вже всі забули, а життя давно змінило своє русло…

Вдалині водною гладінню неспішно плив невеликий човен, із його труб валив густий дим. Сонце вже починало опускатися за горизонт, а Філіп усе йшов і йшов берегом, сам не помітивши, як уже крокував міською бруківкою набережної, де в тіні дерев між кафе та магазинами можна було забути про все навколо: і про час доби, і про погоду, і про день, і навіть про самого себе…

Рейн із якимсь дивовижним натхненням у кожному русі розбивався об прибережне каміння, а листя меланхолійно шелестіло над головою, заворожувало вуха, що впереміш із тисячами інших дрібних звуків цієї яскравої весни створювали цю незабутню травневу пісню…

У небі стрімко пролетіла зграя ластівок, здійнявшись кудись високо – у небесну гладінь.

– Ми завжди шукаємо те щасливе життя, яке бачимо в мріях, снах, у Безмежності.

Ми думаємо, що сьогоднішній день – прелюдія до чогось кращого, яскравішого, але забуваємо про те, що барви проявляються тільки на білому полотні – полотні, яке, на перший погляд, нічого із себе не становить.

– Якби я знав це тоді, – зі смутком у голосі сказав Філ, – якби я бачив, що увесь Страсбург – це не просто точка, до якої я прив’язаний, а і яка прив’язана до мене, до моїх ідей та думок! Навіть тепер мою душу не покинули ці вузькі, тихі вулички, мости через блакитну річкову гладінь, зелень навколишніх безкраїх полів, крутих пагорбів і глибоких ровів, лісів, що дихають життям, його одночасною простотою та складністю, сяйвом і захованою за завісою темрявою… – Полудень усе виразніше набував ознак вечора, а червоний гігант на горизонті прощався зі світом і Філіпом, якого чекало неминуче пробудження в світі, де немає всього цього щастя, де немає нічого, крім суворої залізобетонної реальності, у якій усі емоції цього місця здаються лише ілюзією, яка колись була такою реальною…