Читати книгу - "Фаїхо , Tимофій Глінский"

       Початок цієї історії переносить нас у дві тисячі сто тридцять п'ятий рік, у гущавину лісу під назвою Вейнезис. Унаслідок війни, що сталася у дві тисячі тридцять п'ятому році, на Вейнезис було скинуто ядерну бомбу, яка змінила все довкола. Дерева, гори, рослини — усе стало неймовірно великим. Дерева виросли до десяти кілометрів, а гори сягнули одинадцяти. Минуло сто років. У самому центрі лісу, на високому порослому пагорбі, стояв стародавній китайський монастир. Його дах був червоний, вигнутий угору, а стіни — темно-жовті. Біля воріт стояли дві золоті статуї драконів, а самі ворота сяяли вогняним кольором із золотими візерунками та символами китайської культури. При вході відкривалась велика територія для тренувань. Трохи вище, приблизно за п’ятнадцять метрів, тягнулася дерев’яна тераса, з якої відкривався чудовий краєвид. У монастирі мешкали монахи. Вони тренувалися, медитували, перебували в абсолютному спокої. Були й новачки, які лише починали свій шлях. Але всіх єднала спільна мета — віднайти внутрішню силу, що живила енергію «Ці», під назвою Фаїхо. Ніхто достеменно не знав, хто її створив, звідки вона з’явилась, хто вперше її відчув — якщо взагалі хтось коли-небудь її дійсно відчував. Але легенди дійшли і до них, тож надія жила. Лише один із сотні міг стати обраним. Тільки він оволодіє цією силою, щоб зупиняти армії та запобігати новим війнам. Вони тренувалися десятиліттями — в надії, що колись вона проявиться.

                 І от одного дня молодий монах на ім’я Сейрон нарешті відчув її. Йому було двадцять п’ять років. Сірі очі, каштанове волосся, злегка кругле обличчя та прямий ніс.  Зріст — метр вісімдесят. Вранці він вийшов на терасу, помилувався величчю Вейнезису й розпочав тренування.Спочатку удари руками, потім блоки, а далі — удари ногами. Різко розвернувшись, він з силою вдарив ногою об землю. Від інерції шматок ґрунту підлетів угору, і Сейрон вдарив по ньому. Клубок землі розсипався в пилюку.

Сейрон: – Не може бути… 

Прошепотів він.

Один із монахів вийшов на терасу та побачив це. Їхні погляди перетнулися. Він завмер, а потім кинувся бігти, вигукуючи на весь монастир:

– Я побачив! Я побачив!

– Сейрон опанував Фаїхо! 

Монахи почали збиратися на терасі, де стояв Сейрон. Ніхто не міг повірити у побачене — перед ними лежав відколотий шматок землі, який неможливо було підняти без цієї сили. Дехто одразу почав його вітати. Але більшість мовчала — із заздрістю. На терасу вийшов старійшина монахів — Нойс. Високий, метр дев’яносто, із довгою сивою бородою й такою ж косою. Його карі очі були уважні, обличчя — довге, з прямим носом. На кожному пальці виблискувала золота каблучка з дорогоцінним каменем. 

Нойс: – Ану, розступіться! Дайте пройти! 

Сказав він гучно 

Потім підійшов до Сейрона, уважно подивився й мовив: 

Нойс: – Іди зі мною. Нам треба поговорити.

Монахи мовчки розступилися, і Сейрон пішов слідом за Нойсом.

Через хвилину вони вже були у покоях старійшини. Всередині все було ретельно облаштовано: меблі з червоного дерева наповнювали кімнату теплом. Ліворуч висіли картини майстрів, праворуч — стояли шафи з древніми книгами. Зліва потріскував камін.

Нойс: – Сідай 

Сейрон сів у велике шкіряне крісло. Нойс зайняв таке ж навпроти. Між ними стояв мармуровий стіл.

Нойс: – Ну що ж… вітаю тебе. Ти знайшов те, що інші шукали роками. Чесно кажучи, я вже не вірив, що хтось її знайде. Іноді мені здавалося, що Фаїхо взагалі не існує. Але ти довів протилежне. І я пишаюсь тобою.

Він зробив паузу, а тоді продовжив:

Нойс: – Відтепер Фаїхо — частина твого життя. Вона дасть тобі силу, довголіття, здоров’я. Але запам’ятай одне — ніколи й нікому не передавай цю силу. Якщо ти її знайшов — ти здатен її контролювати. Але інші — ні. Наслідки можуть бути жахливими. Ти розумієш?

Сейрон: – Так, майстре Нойс… 

Сказав він, нервуючись 

Нойс: – Тренуйся, розвивай її. І коли будеш готовий залишити монастир — я скажу тобі.

Сейрон: Але, це ж мій дім! 

Нойс: – Мета твого перебування тут — знайти Фаїхо. Тепер тобі немає сенсу залишатися.

Сейрон: – Але куди мені йти?

Нойс: – Не хвилюйся, у тебе буде все необхідне. Гроші, знання. І ти сам знайдеш свій шлях. Лишилось ще років п’ять на вдосконалення. За цей час ти все вирішиш.

Сейрон: – Я зрозумів, майстре...

Нойс: – Я розумію, це може бути страшно. Але така ціна сили.

Сказав він, торкнувшись до плеча Сейрона. 

Сейрон піднявся й вклонився.

            Минуло п’ять років. Сейрон удосконалював Фаїхо, але його не покидало бажання поділитися силою.Він вірив, що його майбутні учні зможуть її освоїти. Ця думка не відпускала.

І ось настав день прощання.

Нойс: – Настав твій час, ти готовий.

Сейрон усміхнувся. Усі монахи зібралися, щоб його провести.

Нойс: – Роби цей світ кращим. Рятуй людей. Зупиняй армії. Усе — у твоїх руках. Тепер ти, одна із надій людства. Навіть, якщо вони цього ще не знають. 

Сейрон: – Дякую, майстре.

Він знову вклонився.

Нойс: – Сподіваюся, ти пам’ятаєш нашу розмову? Нікому не говори про силу. 

Сейрон мовчки кивнув

Нойс: – У тебе вже є плани? 

Сейрон: – Поки що ні. Але впевнений, що знайду правильний шлях.

Нойс: – І я, щасти тобі.

Вони обійнялися. Потім підійшли друзі Сейрона, побажавши успіху. Але були й ті, хто все ще заздрив. Він відчинив ворота, взяв речі й покинув монастир. Стрибнувши з пагорба на землю, він почув спів птахів. Подивився вгору — крони гігантських дерев губилися в хмарах. Він відчув себе крихіткою у цьому величному світі. Трохи постояв, а потім рушив уперед. Він не знав, куди йде, але був упевнений — шлях правильний. Минула доба. Він не відчував втоми. Через два дні вийшов з лісу й опинився перед пустелею. Він знав, чого хоче: збудувати свій монастир, зібрати команду, навчити їх Фаїхо. І зробити цей світ кращим. Його життя наповнилось пригодами: він був солдатом, бився сам проти армій, приєднувався до морських банд, боровся з ворогами. Світ змінювався. Людей ставало більше. І одного разу він накопичив достатньо, щоб збудувати власний монастир і створити легіон бійців.