Читати книгу - "Дядько Шкіпер, Pyotr Ivanovich Franco"

«НАРОДНЯ БІБЛІОТЕКА»

ДЯДЬКО ШКІПЕР

(збірка оповідань)

НАПИСАВ П. ФРАНКО

________________________________

ВИДАВНИЦТВО «ЧОРНОГОРА»

КОЛОМИЯ 1930.

Copyright by Author, 1930.

Kolomea, Poland.

З друкарні М, Бойчука

в Коломиї, Собіського 44.

Дядько Шкіпер

Я шукав якої небудь праці. В шлунку від двох днів люто бурчав голод. На пів гнилий квашений огірок та одна грушка, яку ухитрився підтибрити, завели мабуть спір о першенство. Нічим їх було зацитькати. Я шниряв по всіх улицях пошукуючи якоїсь оказії. А під ту пору все було підходяще. Від троїцької церкви, де позичив десять копійок, потягся я у напрямку моря. Коли станув на Лянжероні, заясніло передомною Чорне Море. Не раз і не два бачив я Чорне Море. Воно змінчиве як доля. Раз тихе і привітне, залите соняшним сяєвом, з блакитом неба, то знов легко розколисане, сонне, таємночарівне під синім світлом місяця, а далі все дуще гойдане східним вітром, а там чорне, дике, страшне під жахливими ударами північних вітрів.

На вид моря нова сила вступила в мої ноги. Щось наче шептало мені, що воно спасе мене. Оживлений новими надіями, купив я хліба й сала і поплентався через Александрівський парк до кварантанної пристані. Не було там ні одного судна, тому годі було припускати, що щастя кинеться там мені на шию.

А далі пристань кипіла життям. До нової пристані причалювали кораблі, рух, гамір і клекіт. Що хвилини підходили товарові вагони, і крани вкидували до них паки. Рівною стрічкою простягся «волнолом». На кінці рейдового мола стреміла морська ліхтарня. З моря гудів велитенський панцирник, на якого сталевій обшивці сліпучо блестіло проміння. Чорною пиллю покрилась вугільна пристань. З трьох вітрильників вигружувано вугіль. Я мовчки придивлявся дужому дядькові, одягнутому у все чорне, з хусткою при обличчі. Він могутніми помахами жбурляв вугіль на місток. Поруч працювало троє чоловіків. Дядько поглядав на нутро свого караблика й на беріг.

«Ех, чорта з два, отже не вигрузимо!», роздався його бас.

«Ніяк без Миколи!», підтвердив один із вигрузчиків.

«Нажену іх бісовому батькови, ще й по потилиці надаю, коли вернеться», гудів дядько дзвінко гепаючи величезною лопатою.

«Та він же не вернеться», осмілився молодший.

«А ти звідкіля знавш?» визвірився бас.

«Та, він же і вузлик узяв».

«Гм! Он воно як! Я йому...» бас урвав, бо його очі спинилися на моїй особі. Я чув, як він оглянув мене від голови до ніг і пробіг очима цю віддаль ще два-три рази.

«А гой! А ти чого очі вирячив? А бери-но лопату!»

Я чув, що доля повертається до мене одним боком.

– Бери лопату! – це значить маєш заробіток, а заробіток це значить життя,

«Добрий день, дядьку!» привітався я, вступаючи на поклад. Не вспів дядько мені відповісти, коли роздався гудок і всі покидали лопати.

«Ну ось і обід. А коли працювати хочеш, так із нами оставайся!» Велитенський дядько рухом руки запросив мене до гурту. Всі скидали верхні полотнянки, чорні від вугілля, і станули в звичайних матросках. Із каюти виніс кухар теплої води і мила, а коли всі обтерлися рушником, поставив здоровенну миску борщу і другу таку ж пшоняної каші.

Ні, справді, дядько зараз-же мав усі мої симпатиї! Мов серце забило жвавіще на вид присмаків, а коли розкішний запах борщу, підбитого гарним шматком сальця, дійшов до мого носа, я готов був скочити за дядька у вогонь або воду.

«А як твоя фамілія?» запитав мене молодший моряк.

«Чи ж не бачиш, що цей щур голоден?» перебив його дядько, «от попоїсть тай розкаже».

Ми взялися зявзято до борщу й каші.

Молодий моряк потягнув борщу, попарився і сказав тільки:

«Ой море!»

Маат*[1] сербнув і собі, попарився ще краще, і додав:

«Тай ще й глибоке!»

Дядько змовив отче наш і погягнув цілу ложку горячого борщу, спарив собі цілий рот тай гукнув:

«А бодай ви оба в цім морі потопилися!»

Кухар дістав здорового ляпаса, і ми всі реготалися. Я зразу помітив, що дядько за обідом людина весела і приступна. Я здавна не їв так доброго борщу і каші.

«Не лінуйся, ідж», приговорювали мені моряки, коли я пробував відкладати ложку, Не було ради і я мусів витримати до кінця.

До вечера скінчили ми роботу з вугіллям, і я наймився на цілий місяць.

З місяця зробилися потім два, з двох пів року, коли я покидав судно, рік уже кінчився.

Життя не судні мені подобалось. Час від часу при погрузці і вигружуванні боліла спина, і я чув кожну кісточку в тілі. Зате коли скунер* відчалив від пристані і цілими тижнями гойдався по привітних хвилях Чорного Моря, о, тоді починалося мов правдиве життя!

Помалу забувалися всі мої сухопутні бідування, які надали мені вигляд і назву щура, що від першого дня прилипла до мене й остала до останнього дня побуту на скунері!

По скінченню вугілля поставив я могорич, щоб обілляти нове заняття і нових знайомих. За горілкою збігав живо, «на одній нозі» кухар Юрко, який був і за послугача і за юнґу*. Дядько був одначасно і шкіпером* судна, двомаштового скунера, що перевозив грузи: з донецького басейна на Крим і до Одесси вугіль та руди, виноград, кавуни, худобу, скот, збіжжа і взагалі що попало під руку. Ми ніколи не називали дядька інакше, як дядько шкіпер.

Всі були пяні і дуже задоволені.

«А гой! Юрку недопечений!» гукнув дядько шкіпер, «жар яєшню із салом!»

«Напрацювалися, то й поживитися мож», хитнув головою маат Павло Гаврилович, із косим поглядом непевних очей. Павло Гаврилович був найсильніщим матросом на скунері, тож уважав своїм правом совати всім дулі, давати на право і ліво стусани, посилати Юрка за горілкою, одним словом давати всім відчути, що він прослужив шість літ у воєнній фльоті.

«Сінєє море, бєлий пароход...» тягнув пісню молодий матрос, рябий Панько.

Двох старших матросів пішли в город до свойого товариства, а...

«От, нелюди, самі пють а другим не дають», роздався несподівано дзвінкий голос за мною! «Чом це ви, дядьку, мене не підождали?» з докором повернулася молода, червонощока, чорноока,