Читати книгу - "Шлях характерника , Анатолій Сергійчук"

Я сидів біля вогнища, що догорало ще зночі. Попіл стелився по землі, і лише час від часу щось потріскувало в жарі. Над степом висів туман, а кінь мій, Бурий, переступав лапами, обережно жуючи сиру траву.

Шість років я жив у Сави. Він не був схожий на старців, про яких балакають на Січі. Більше мовчав, ніж говорив. А коли говорив — то коротко і точно. Вчив не тому, як махати шаблею, а як тримати себе в руках, коли хочеться втекти. Як дихати в болоті, як чути кроки ще до того, як вони пролунають. Як зникати між тінями.

Все, що я маю — у мені. І все, що я маю зробити — теж.

Сава сказав мені:
— Ти вже готовий. Але не станеш характерником, поки не зустрінеш ту, хто тримає силу. Її не впіймаєш шаблею, і не переконаєш словом. Якщо зможеш забрати — твоє. Якщо ні — загинеш.

Він мав на увазі відьму. Вякої я повинен відібрати її силу, щоб стати характерником.Та я не думав про неї, як про казкову істоту з дитячих оповідок. Я знав — вона справжня. Такі, як вона, ховаються не в лісах, а серед людей. 

Я зібрав речі ще вдосвіта. Тільки торба, ніж, фляга з водою, трошки сухарів. Та головне — спокій в голові. Я не шукав пригод. Я йшов завершити те, заради чого жив останні шість років.

Сидів, дивився, як у небі світліє край. І в тій тиші все всередині стало простим: і страх, і сумніви, і минуле.

— Годі, — сказав я сам до себе. — Час рушати.

Я скочив на Бурого, і ми поїхали — не кудись, а просто вперед. Бо коли серце вже не питає "де", значить, воно вже знає.