Читати книгу - "Шлях характерника , Анатолій Сергійчук"

Дорога вела крізь ліс — іншого шляху не було. Стежка стара, місцями ледь помітна, заросла. Дерева тиснули з обох боків, повітря було важке, вогке. Сонце хилилось, а я все їхав і їхав, не зустрівши ні душі.

Ближче до вечора стежка й зовсім зникла. Чи я звернув, чи вона сама пішла в землю — не знаю. Тільки помітив, що вже якийсь час блукаю між деревами без орієнтиру. Бурий почав нервуватись, вуха насторожені — ліс мовчав. Надто тихо стало.

Коли вже сутеніло, я побачив крізь дерева щось схоже на хату. Підійшов ближче — стара хижина, похилена, з прогнилим ганком. Але дах був цілий. Для ночівлі — вистачить.

Прив’язав коня під вікном, заніс усередину самопал, мішок і шаблю. Усередині — одна лавка та  павутиння. Але було сухо. Запер двері, присів. Очі самі заплющувались. Хоч трохи відпочити.

Різкий звук з вулиці розбудив. Потім ще один. Шарудіння, важке дихання. 

Вовки.

Мій кінь гучно стукав копитами й хрипів з ляку, та я не пішов його рятувати, бо тоді б міг постраждати сам. Мусив думати про себе, і знав, що всередині матиму шанси дати відсіч.

Я на мить затаївся. Потім почув, як щось почало шкребтись у двері. Тоді з другого боку — у вікно. Один із них почав гатити в гниле дерево, намагаючись пролізти. Відчуття, ніби їх багато. Але діяти треба швидко.

Я підняв самопал. Коли одне з вікон раптово тріснуло, і сіра морда з'явилась між тріщинами, я натиснув на спуск. Постріл ударив у тишу. Вовк зойкнув і зник. Дим повис у повітрі.

З другого боку почув, як щось знову продирається крізь дошки. Я застих — ударив шаблею, прямий, знизу. Вовк захрипів і звалився всередину.

Все затихло.

Інші не пішли вслід. Чути було, як шарудіння віддаляється — спочатку обережно, потім зовсім зникає.

Я сидів, стискаючи шаблю в руці, не відводячи погляду від дверей.

Тиша знову накрила ліс.

Я відсунув засув і повільно вийшов надвір. Ранок тільки починався, небо сіріло. Усе навколо було тихе й сире. Я глянув на Бурого — він лежав неподалік від хати, ще живий, але пошарпаний. Груди важко здіймалися, на шиї глибока рвана рана, задня ліва нога в крові.

Я підійшов ближче. Кінь подивився на мене. Не гарчав, не стогнав — просто дихав і терпів.

Мені не треба було довго думати. Я знав, що він не дійде. А залишити — це лиш приректи на повільну смерть. Поклав руку йому на шию. Потім, не затримуючи себе ні в словах, ні в думках, вийняв шаблю.

— Пробач, друже, — тільки й прошепотів.

І зробив те, що мав зробити.

Коли все закінчилось, я довго стояв поруч. Потім обережно відтягнув тіло до краю галявини, прикрив сухим гіллям. У лісі все повертається — і тіло, і тепло, і сила. Тут усе йде по колу.

До хижини я більше не заходив. Стояв на ганку, дивився, як світло прокрадається крізь дерева. Не спав. Сидів під стіною до самого ранку, важкий, ніби й сам з каменю.

Сонце вже сходило, але я ледве тримався на ногах. Утома тягнула вниз. Очі злипались, тіло гуділо. Та я знав — треба йти. Треба вийти з цього лісу. Хоч би в яке село. Хоч би куди — аби між людей.

Я йшов уже не годину й не дві. Блукав лісом, мов осліп. Сонце було вгорі, потім збоку, потім ховалось — я не зважав. Голова гуділа, шлунок зводило. Коли-не-коли рвав траву й жував, аби щось відчути в роті, але тіло вимагало хліба, води, людського тепла.

Нарешті, надвечір, ліс почав розступатися. Спершу кущі рідшали, потім з-поміж дерев побачив стежку, а за нею — кілька похилих хат. Невеличке село. Мовчазне, майже бездимне. Можливо, люди подались світ за очі, а може — виживають, як можуть.

Я підійшов до найближчої хати. Облуплені стіни, кривий дах. Постукав.

Двері відчинились не одразу. На порозі стала жінка — не стара, але життя її притисло. Очі уважні, не злякані. Подивилась на мене знизу вгору, мовчки.

— Добрий вечір, — сказав я. — Я мандрівник. Голодний. Не прошу милостині — я заплачу. Як є в вас хліб, хоч яка каша — я буду вдячний.

Вона не відповіла одразу. Лише придивилась пильніше, потім відступила вбік.

— Заходь, — сказала. — Побачила по тобі, що правду кажеш. Втома в очах не сховається.

У хаті було чисто. Бідно, але охайно. Вона поставила переді мною миску гарячої юшки з картоплею, дала скибку житнього хліба. Я їв повільно, мов боявся, що страва зникне. Потім подякував.

— Лишайся на ніч, — сказала вона. — Я бачу, ти ледве тримаєшся. Вранці підеш далі.

Я кивнув. Не було сил сперечатись. Але перш ніж лягти на лаву з солом’яною подушкою, я вийняв із кишені три срібних монети й поклав на стіл перед нею.

— За їжу. За людське ставлення. За ніч.

Вона хотіла відмовитись, але я лише глянув — мовчи, мовляв. І вона не взяла в руки, але не прибрала.

Я вперше за багато днів заснув у теплі. Без страху та переживаннь.