Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

Під старим мукачівським замком, у самому серці скелі, спить не мертве — джин, проклятий ще за часів, коли сонце сходило інакше. Його ім'я стерлося з людської пам'яті, бо кожен, хто його вимовляв, зникав у темряві — без сліду, без крику, ніби й не існував.

Кажуть, джин не має форми — лише тінь, що сочиться з каменю, що стежить очима, яких не видно. Вітер, що гуляє підземеллями Паланку, — то його подих. Легенда мовить, що він колись правив цілим краєм, живився страхом і душами, поки старі чаклуни не закували його в нутро гори. Але навіть камінь не витримує вічності.

Коли повний місяць зависає над замком, скеля тремтить. І той, хто опиниться тоді поряд, може почути шепіт — не мовою людей, а хрипким шорохом безтілесного розуму, що голодний і злий. Якщо ж доторкнешся до чорного каменя на південній стіні — побачиш, що він теплий. Бо джин не спить. Він чекає.

На ключ.
На слово.
На дурня, що відкриє йому шлях назовні.

Гражина вже два тижні відпочиває на базі в Буковелі — вперше за довгий час дозволила собі видихнути. Тіло ще пам’ятає напругу, але сонце, гірське повітря та спокій потрохи її розчиняють. Вона прокидається без тривоги, п’є ранкову каву на терасі з видом на вершини, і вдягає легку сукню не для маскування чи втечі, а просто тому, що їй зручно.

Там же, біля басейну або за довгими розмовами ввечері, її постійним співрозмовником став Нік — англієць, археолог за фахом. Він високий, худорлявий, з тих, хто ніколи не засмагає, скільки б не сидів на сонці. Його українська кострубата, але вражаюче багата, і Гражина вже кілька разів ловила себе на тому, що уважно слухає не суть, а ритм його фраз. Нік приїхав до України на запрошення якоїсь великої приватної організації, що готує археологічну експедицію. Але зустріч із керівництвом перенесли на кілька тижнів — тож він просто чекає.

Він не приховує: Буковель — випадкове місце, просто тимчасовий притулок. Та в цьому «тимчасово» між ними вже вкоренилося щось більше. Їхні бесіди — не лише про минуле, яке Нік вивчає у ґрунті, й не лише про страхи, які Гражина ховає за посмішкою. Вони діляться тишею, що часом говорить гучніше за слова. Вона не питала, чи справжня його історія — але йому, чомусь, довіряє.

На третій вечір він розповів їй про римські підземелля, де, за легендою, блукає дух покинутого легіону. Вона, посміхаючись, відповіла історією про джина зі скелі під Паланком.

І між рядками цих оповідей вже народжується щось нове.

Вони сидять на терасі кафе, з якого відкривається краєвид на гірські хребти. Сонце вже опустилося за хмари, залишивши у небі червоно-фіолетовий шлейф. У повітрі — запах смоли й вечірнього вогкого дерева. Нік щойно закінчив розповідати щось про стародавнє кельтське святилище, коли Гражина тихо перевела погляд у далечінь і сказала:

— За кілька днів я їду. Додому.

Він замовк. Погляд став уважнішим, ніби ця новина обірвала тонку нитку, яку вони плели цими днями.

— Шкода. Я сподівався, що ти ще залишишся. — Він поставив чашку. — Справи?

— Мої компаньйони чекають, — усміхнулась, але в погляді було більше тіні, ніж світла. — Віктор і Белла. Ми разом ведемо... скажімо так, роботу. Вони не поїхали відпочивати. Залишилися на місці. Не люблю, коли хтось тримає варту, поки я лежу під сонцем.

— Але ж ти заслуговуєш на відпочинок, — сказав Нік м’яко, з притаманною йому виваженістю. — Ти не з тих, хто це легко дозволяє собі, правда?

— Я з тих, хто не може довго стояти осторонь. — Вона поглянула на нього. — Знаєш, в якийсь момент починаєш відчувати, що навіть тиша має свій термін придатності.

— То це прощання?

Гражина знизала плечима.

— Можливо, тимчасове. А можливо — як вміємо. Я не зникаю, Ніку. Просто йду туди, де мене чекають.

Він не відповів одразу. Дивився на неї, ніби на стародавній напис, який ще не розшифрував до кінця.

— Я буду чекати. Навіть якщо це не частина плану.

Вона усміхнулась ледь помітно. У тій усмішці було все: вдячність, ніжність і згода. Але також — неминуча відстань, до якої звикли ті, хто живе на межі.

— Я ще трохи залишусь, — м’яко каже Нік, обертаючи в руках келих з лимонадом. — Чекаю на дзвінок. Мене мають викликати на зустріч з роботодавцем. Зустріч перенесли, тож я тут… застряг.

— І непогано влаштувався, як на застряглого, — усміхається Гражина, не дивлячись на нього. Вона повільно, уважно слідкує за хмарами, що клубочаться над хребтами.

— Якщо чесно, — тихо каже Нік, — я радий, що мав ці дні. Через тебе.

Він на мить замовкає. Її обличчя — спокійне, але пильне. Йому хочеться ще щось сказати, щось не легковажне.

— Сподіваюсь, ми ще зустрінемось, — додає нарешті.

Гражина повертає до нього голову. Її чолка — довга, рудо-куперового кольору, трохи спадає на щоку. Вітер зрушує пасма, і вона повільно, майже несвідомо, поправляє їх — легким рухом пальців, точно й акуратно. Скроні і потилиця виголені — андеркат чітко окреслює лінії обличчя, надає йому різкої, майже хижої краси.

— Тобі пасує ця зачіска, — каже Нік. — Дуже.

Він говорить це з тихим захопленням, без залицянь. Як хтось, хто розуміє силу образу.

— Я її не для краси ношу, — відповідає вона.

— І це видно, — з усмішкою киває він. — Але краса — в тому, що справжнє.

Вона дивиться на нього кілька секунд. У погляді — не іронія, а щось м’якше. Прийняття. Розуміння.

— Щасти на зустрічі, англійцю, — каже вона. — І бережи голову. Хочеш — лишайся романтиком. Але з обережністю.

Він усміхається, злегка вклонившись.

Час сплив швидко — тижні зникли, як краплі на розпеченому камені. І от — сонячний ранок, повітря свіже, мов джерельна вода, а над схилами Буковелю ще клубочиться легка пара, залишки нічної прохолоди.

Гражина стоїть біля свого чорного Caddy. Вбрання — просте, дорожнє. Волосся зібране, чолка все одно вибилася і лоскоче щоку. Вона жмуриться від сонця, розстібнувши куртку.

Нік мовчки допомагає їй поставити рюкзак у салон, не поспішає говорити, ніби затягує останні хвилини.