Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

Спогади билися всередині — не стримати, не зупинити.
Голос Віктора, сміх Белли, їхня суперечка про каву, як Белла дражнила його «залізобетонним дідусем», як він відповідав: "Зачекай, я ще тебе переживу".
Він таки пережив. Але не так, як уявляв…

Гражина підвелась, витерла обличчя і вийшла на ґанок.
Перед нею розливався простір, як і раніше. Гори — як і раніше. Сонце сходило — як і раніше.

Тільки її серце тепер — не як раніше.

Вона глянула на небо.

— Я все зроблю правильно… заради вас. І заради того, що ви мені лишили — надію. І силу.

А десь там, у глибині згаслого вулкана, між вогнем і тінню, стояли два нові вартові.
Мовчазні. Могутні. Нескінченні.

І любов між ними була така сильна, що навіть темрява вклякла перед нею.

Гражина знала: вони — стережуть.
А вона — повинна жити.

                                                                        Епілог.

Це був один із тих теплих вечорів, коли гори здаються ближчими, а небо — м’якішим, ніж зазвичай. Повітря наповнював запах хвої й диму від мангалу, що повільно димів на задньому подвір’ї барнхаусу.

Белла сиділа на дерев’яному столі, піднявши босі ноги і розгойдувала ними, як дитина. Волосся — розпущене, губи — з винною усмішкою. Віктор стояв поруч із нею, нарізаючи хліб таким серйозним виглядом, наче розміновував бомбу.

— Ну і що ти знову собі надумав? — запитала Белла, ковтаючи сміх. — Що солоний огірок ідеально поєднується з вином, бо ти колись «на завданні в Східній Німеччині так їв»?

Віктор навіть не глянув на неї, тільки буркнув:

— Вино було польське. А огірки — домашні. З бочки. Не те, що ця ваша «органіка».

— Ооо, почалося! — Белла зістрибнула зі столу і встала перед ним, взявшись у боки. — Зараз він знову буде розповідати, як одного разу тиждень виживав на борщі з консерви й воді з калюжі.

— Не борщ, — поправив Віктор, намагаючись приховати усмішку. — Солянка. І вода була джерельна.

Вони закипіли сміхом. Белла обняла його за шию і нахилилась ближче.

— Ти, старий вояче, не витримаєш без моїх капризів і двох крапель парфумів на ніч.

— І не збираюсь, — відповів він тихо, майже шепотом, цілуючи її в щоку.

Тоді Гражина стояла трохи осторонь, присіла на крісло біля дверей, склавши руки на колінах. Вона спостерігала за ними, як за сценою з іншого життя. Її серце розпливалося теплом, хоч і трохи боліло.

Вона тоді подумала: ось як виглядає справжнє — без пафосу, без слів, просто дотики, сміх, спільна історія і трохи вина з поганими огірками.

І щось у ній стишилось того вечора. Ніби світ на мить став цілісним, повним, майже безпечним.

Зараз, згадуючи той вечір, вона знала: він був маленькою вічністю. Однією з тих, що запалюють світло всередині навіть тоді, коли навколо вже ніч.

Кінець