Читати книгу - "Ляля"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Яцек Денель
- 347
- 0
- 26.04.22
«Ляля» — це книга-розповідь, що нагадує клаптикову ковдру: кожний клаптик на своєму місці, і разом вони створюють неповторну цілість. Це книжка про любов, хворобу, старіння й помирання. Але спершу були великі війни та японський шпигун, куляста блискавка й корова у вітальні, каблучка із сапфіром і славетні східні килими, якими вистеляли Хрещатик... Та передусім Ляля переповідає онукові, а отже, і нам з вами, безцінні історії свого життя, які щоразу обростають новими подробицями, стаючи для нас містком між минулим і сучасністю.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Денель Яцек
Ляля
Розділ І
Уже зараз будинок в Оліві виглядає інакше. А коли бабуся помре, а помре-таки незабаром, і про це я можу написати цілком спокійно, бо, по-перше, усі ми вже давно змирилися із цією думкою, а, по-друге, вона цього однаково ніколи не прочитає, бо не читає вже взагалі, усе зміниться докорінно. Речі будуть успадковані, і муситимуть знайти собі інші полиці й шафи в інших помешканнях. Стендаль із дарчим написом від Юлека, який протягом останніх тридцяти років стояв корінець до корінця із «Трьома оповіданнями» Флобера, опиниться між іншими книжками. І що станеться з колекцією скла, із цими трьома чи чотирма сотнями ваз, келихів, дзбанків і пляшечок, червоних, синіх, жовто-зелених, із пухирцями та без, молочно-білих, порепаних, немов покритих памороззю?
Коли вона так собі сидить, немов стара китайська імператриця, яка не усвідомлює своєї влади й обов’язків, закутана в якісь пледи й просторі камізельки, така, зрештою, худенька, легенька й тендітна, складно поєднувати її з нашими спогадами, де немає місця на витирання носа, памперси й постійне німування. Хіба що посміхається, тож ми можемо втішати себе, мовляв, вона по-своєму щаслива, але це скидається на розмови про почуття морської анемони чи коралового рифу.
Такий кінець цієї історії. А де ж її початок?
Може, у Лисові? У маленькому, провінційному Лисові, який пахне яблуками-падалками, і який так розчарував мене, коли я зібрався-таки примандрувати до цієї землі обітованої, до Ханаану, чия географія чудово запам’яталася мені з її оповідей, я знав, де була хвіртка, яку відчиняв головою кінь, де вітальня, де кімната тітки Ружі, де погруддя Наполеона й Леніна, де великий стіл, на край якого злодії клали срібло, і де, нарешті, письмовий стіл, з якого дев’яносторічна прапрабаба Брокль проганяла німця. А тут що? Найпомітнішою частиною маєтку був комин, оточений рештками стін, котрі утворювали на землі якийсь нечіткий прямокутник, подекуди півметра заввишки, а де-не-де й сягаючи метра, вочевидь значно менший, ніж колишній будинок, бо серединою, через кілька кімнат, провели межу, і там, де колись стояло фортепіано, тепер росла картопля або гречка.
Ні, може, радше в доходному домі, на такому й такому проспекті, цілком солідна адреса в Києві, де жили три родини: Бенецьких, Карнаухових і Коритків, а мойри обсновували їхні помешкання заплутаною сіттю ниточок?
А, може, зрештою, на цьому дивному просторі, якого я нізащо не здатний собі уявити, бо не належу до «молодих-польських-бунтівних-письменників-що-їздять-на-схід», на цьому химерному просторі, який зветься Україною, де росли відмінні від наших рослини й мешкали не схожі на нас люди, що говорили глибокими, проте співучими голосами, ці вбрані в полотняні сорочки селяни, котрі з кілками й вилами гналися за автомобілем прапрадіда Брокля?
Не знаю, звідки почати мені цю історію, бо ж я починав її стільки разів; і тепер, і десять років тому, коли з апломбом, притаманним чотирнадцятилітнім писакам, вигадав назву: «Польські газелі», бо газель — це «вірш, мов разок перлин», отже, для окремих і заразом об’єднаних сюжетів бабусиних оповідей пасує якнайкраще; нарешті, ще стільки разів, коли я нічого не записував, а лише розповідав моїм друзям, родичам, коханим і пасажирам швидких потягів «Ґданськ-Варшава» й «Варшава-Ґданськ».
Але правда ховається деінде. Історія насправді починається, як завжди, уривками, у прерізних місцях і тілах, яких, переважно, давно вже немає, а її ключницею була досі бабуся. Бабуся, зроблена із солідних, міцних матеріалів, яка після незначних ремонтів і більш серйозного лагодження, ще кілька років тому зберігала стільки чарівності й привабливості, що коли до мене приїздили в гості друзі з далеких країв, я приводив їх саме до неї, бо ж саме вона, між усіма пам’ятками мого північного міста, здавалася найчудовішою.
* * *
До безперечних бабусиних достоїнств, у ті часи, коли вона ще говорила, належали початки оповіді. Насправді це була (і є) завжди одна й та сама розповідь, заплутана й потьмяніла під нашаруваннями різноманітних лаків і кіптяви, історія, що починалася в багатьох місцях і, зрештою, ніколи не закінчувалася, хіба що уривалася наприкінці відвідин чи коли западала темрява. Додамо, що настання темряви, тобто кінець розмовам і початок укладання до сну, починається в Оліві найраніше біля півночі й не завжди результативно закінчується, бо велика історія саме тим і цікава, що розлазиться, поширюється, розростається в найнесподіваніших місцях і в найменш очікувані моменти і, власне, це вона нас уярмлює, а не ми її.
Початок переважно заплутується, мов якийсь напіврослинний пагін, напівтваринячий хвіст; обвивається довкола предмета, людини, запаху, анекдоту, а потім навісніє, навісніє й пускає паростки, перетворюючись на цілі ліси слів і несподіваних закінчень; нестримний, він безладно розростається, холодить чай, розварює макарони, вимітає з пам’яті важливі справи. Отаке.
Це може виглядати, приміром, так: «Коли я була з візитом у графа Красінського й скинула з геридона араукарію...», або «Коли дідусь Леонард стояв перед царським екзекуційним взводом...». Або, приміром, бодай: «Коли в Лисові якийсь злодюга вирізав сироті з поля всеньку капусту...», словом, ніколи не відомо, де опиниться слухач, що зазирає до середини світу крізь несподівано відкритий об’єктив. Тобто передусім випадковий слухач, бо коли йдеться про нас, то ми історію знаємо: потяту на окремі розділи, проте завжди в щонайдрібніших деталях.
— Уявіть собі, колись прабабуся Ванда, а було їй тоді дев’яносто з гаком, опівдні зникла з Лисова. Війна шаленіє, скрізь німці. Шукаємо тут і там, немає брички, і візника немає. Бігаємо, хвилюємося... чого це ви так дивитеся?
— Бо ми це знаємо.
— Знаєте? — недовірливо перепитує бабуся, проте геть не знічується, анітрішечки. — І як усе закінчилося?
— Вона повернулася від перукаря...
— Справді знаєте, — бабуся на якусь мить похмурніє, але вмить до неї повертається її впевненість, — але ж це пусте. Колись, уявіть собі, бабуся, а було їй тоді дев’яносто... ну, і повернулася. Із перманентом. «Мені вже за дев’яносто, — сказала вона, — і шкода було б померти, не зробивши жодного разу перманенту».
* * *
Марго походжає моєю кімнатою з філіжанкою в руках і шукає чогось нового. Коли я в неї гостюю, то роблю те саме. «Звідки це в тебе?» — питаюся. «А що це таке?» — питаюся. Її
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.