Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

Олдос Гакслі

Який чудесний світ новий!

Утопії виявилися набагато здійсненнішими, ніж це здавалося раніше. І тепер виникає інше болюче питання: як уникнути їх остаточного здійснення?.. Утопії здійсненні. Життя прямує до утопій.

І відкривається, цілком можливо, нова епоха мрій інтелігенції та культурного прошарку про те, як уникнути утопій, як повернутися до неутопічного, менш «досконалого» і вільнішого суспільства.

Микола Бердяєв

Авторська передмова до другого видання

Всі моралісти погоджуються, що хронічні муки сумління – це вкрай небажана річ. Якщо ви повелися кепсько, покайтеся, загладьте, як тільки можливо, свою провину і зосередьтеся на тому, щоб у майбутньому поводитися краще. У жодному разі не гризіться забагато своїми лиходіяннями. Порпатися у гноївці – не найкращий засіб для очищення.

Мистецтво також керується певними моральними принципами, що в багатьох випадках ідентичні або принаймні аналогічні пересічним правилам і нормам етики. Небажано постійно виправдовуватися не тільки за свою погану поведінку, але й за погані мистецькі твори. Недоліки треба вишукувати, визнавати й уникати їх по можливості в майбутньому. Але копирсання в літературних вадах двадцятирічної давнини, спроби поліпшити дефектний твір, довівши його до тієї досконалості, якої йому бракувало спочатку, намагання у зрілому віці спокутувати мистецькі гріхи, що їх вчинила й заповідала вам та інша особа, якою ви були замолоду, – це все, звичайно, марнота і безглуздя. Ось чому це нове видання роману «Який чудесний світ новий!» нічим не відрізняється від попереднього. Його мистецькі вади чималі, але для того, щоб їх виправити, я мав би заново переписати всю книжку – і в процесі цієї роботи, ставши не тільким старшою, але й іншою людиною, я міг би позбавити цю свою оповідь не тільки деяких хиб, але й певних достоїнств, якими вона володіла. А отже, утримавшись від спокуси загрузнути у трясовині мистецького покаяння, я волію залишити все, як є, – і вади, і здобутки твору, зосередившись натомість на чомусь іншому.

Варто, однак, згадати принаймні про найсерйозніший дефект цього роману, який полягає ось у чому. Дикун має на вибір лише дві альтернативи: безумне життя в Утопії або примітивне існування в індіанському поселенні, що в багатьох аспектах виявляється набагато людянішим, та все ж таки навряд чи може вважатися по-справжньому нормальним і гідним. Коли я писав цю книжку, ідея про те, що людські істоти наділені свободою волі лише для того, щоб обирати між божевіллям і безумством, здавалася мені кумедною і цілком вірогідною. Однак задля драматичного ефекту я часто дозволяв Дикунові висловлюватися значно розважливіше, ніж на це був би здатний юнак, який виховувався в середовищі адептів релігії, що являла собою суміш культу родючості і дикого обряду спокутування. Навіть його знайомство із Шекспіром не давало насправді підстав для таких раціональних розмірковувань. І врешті-решт, він, звичайно, втрачає-таки свій здоровий глузд; ним знову оволодіває шал укоріненого в ньому покутництва, і все це завершується маніакальним самобичуванням і розпачливим самогубством. Ось таким нещасливим вийшов фінал цієї казочки, на превелику втіху її автора, естета і скептика-пірроніста.

Сьогодні я не відчуваю жодного бажання доводити ілюзорність здорового глузду. Якраз навпаки, хоч я й надалі залишаюся, на жаль, переконаним, що в минулому розсудливість була доволі рідкісним явищем, я впевнений, що це не така вже й недосяжна річ, і волів би натрапляти на дедалі більше прикладів здорового глузду. За цю свою впевненість, якою я поділився з читачами останніх моїх книжок, і насамперед за те, що я склав антологію висловлювань розсудливих людей про здоровий глузд і шляхи його досягнення, один поважний академік розкритикував мене, назвавши мої переконання сумним симптомом інтелектуального занепаду в кризову епоху. З цього, мабуть, слід було зробити висновок, що сам цей професор зі своїми колегами являє собою успішний зразок інтелектуального розквіту. Благодійники людства заслуговують на честь і шану. Треба спорудити професорський Пантеон. Зведімо його на руїнах одного зі спустошених міст Європи чи Японії, а над входом до усипальниці я б написав величезними двометровими літерами прості слова: «СВЯЩЕННОЇ ПАМ’ЯТІ СВІТОВИХ ПРОСВІТИТЕЛІВ. SI MONUMENTUM REOUIRIS CIRCUMSPICE».

Але повернімося до теми майбутнього... Якби я мав намір переписати тепер книжку, я запропонував би Дикунові третю альтернативу. Між утопічними і примітивними крайнощами цієї дилеми я б розмістив імовірність здорового глузду – можливість існування якого була вже певною мірою актуалізована у спільноті вигнанців і втікачів з Чудесного нового світу, що перебували в межах Резервації. Економіка цієї спільноти була б децентралізована в дусі Генрі Джорджа, політика втілювала б ідеї кропоткінського кооперативізму. Наука і техніка підпорядковувалися б людині, а не поневолювали б її (як це відбувається тепер, не кажучи вже про Чудесний новий світ). Релігія була б усвідомленим і глибинним пошуком Остаточної Мети людства, прагненням пізнати єдність іманентного Тао чи Логоса, трансцендентального Божества чи Брахмана. А панівною філософією життя був би різновид Вищого Утилітаризму, де принцип Найбільшого Щастя був би вторинний порівняно з принципом Остаточної Мети, – коли в кожній життєвій ситуації насамперед шукали б відповідь на таке питання: «Як ця думка або дія сприятиме чи заважатиме тому, щоб я і якнайбільше інших осіб досягли Осаточної Мети людства?»

Виростаючи серед первісних людей, Дикун (у цій гіпотетичній новій версії роману) перенісся б в Утопію лише після того, як мав би нагоду безпосередньо ознайомитися з природою суспільства, яке створили вільні особистості, що співпрацюють між собою і присвячуюють своє життя утвердженню здорового глузду. Видозмінений таким чином «Який чудесний світ новий!» набув би мистецької і (якщо тільки можна вживати такий високий термін стосовно художнього твору) філософської завершеності, чого йому тепер явно бракує.

Але «Який чудесний світ новий!» – це книжка про майбутнє, а подібні книжки, попри всі свої мистецькі або філософські якості, можуть нас зацікавити лише тоді, коли нам видається, ніби їхні пророцтва мають імовірну здатність здійснюватися. Дивлячись тепер на ці передбачення з кута зору сучасних історичних подій, за п’ятнадцять років, упродовж яких ми невпинно сповзаємо вниз, наскільки вірогідними виглядають ці прогнози? Що сталося за цей трагічний відтинок такого, що підтверджує або знецінює зроблені 1931 року передрікання?

Відразу впадає в очі один явний і очевидний недогляд. Роман «Який чудесний світ новий!» не містить жодних посилань на реакцію ядерного поділу. І це доволі дивно, адже розмови про можливості атомної енергії точилися задовго до написання книжки. Мій добрий приятель, Роберт Ніколс, навіть написав на цю тему успішну п’єсу, і я сам, пригадую, згадав про неї мимохідь у