Читати книгу - "Правік та інші часи"

Ольга Токарчук

ПРАВІК ТА ІНШІ ЧАСИ

Час Правіка

Правік — це місце, що лежить посеред усесвіту.

Коли пройти Правіком з півночі на південь швидкою ходою, це забере годину. Й так само зі сходу на захід. А якби комусь заманулось оглянути Правік неквапом, зумисно й прискіпливо придивляючись до всього, — це забрало б цілий день. З ранку до вечора.

На півночі кордоном Правіка є дорога з Ташува до Кельц, жвава й небезпечна, позаяк породжує неспокій. Кордоном цим опікується архангел Рафаїл.

На півдні межу визначає містечко Єшкотлє з костьолом, притулком для немічних і низькими кам’яничками довкола заболоченого ринку. Містечко грізне, адже породжує прагнення володіти й бути власником… З боку містечка Правік стереже архангел Гавриїл.

З півдня на північ, від Єшкотля до Кельцької дороги тягнеться Гостинець, і Правік лежить по обидва його боки.

Західний кордон Правіка творять заплавні луки, трохи лісу і палац. Біля палацу — табун коней, з яких один коштує стільки, скільки весь Правік. Коні належать дідичу, а луки — парафіяльному ксьондзові. Небезпеку західного кордону створює загроза пихи. Кордон той стереже архангел Михаїл.

На сході кордоном Правіка є річка Бялка, яка відмежовує його землі від земель Ташува. Трохи далі Бялка завертає до млина, а кордон біжить далі толоками, поміж кущами вільхи. Небезпека цієї сторони — дурість, котра береться з бажання помудрувати. Тут кордон стереже архангел Уриїл.

У центрі Правіка Бог насипав гірку, на яку щоліта злітаються хмари хрущів. Тому люди назвали це підвищення Хрущевою Гіркою. Бо справою Бога є творити, а людей — називати.

З північного заходу на південь тече річка Чарна, зливається вона з Бялкою під млином. Чарна — глибока і темна. Біжить лісом, і ліс віддзеркалюється в ній своїм зарослим обличчям. По Чарній пливе корабликами сухе листя, а в її вирах змагаються за життя необачні комахи. Чарна воює з корінням дерев, підмиває ліс. Часом на її темній поверхні утворюються вири, бо річка вміє бути гнівною й нестримною. Вона розливається на луки ксьондза щороку, пізньої весни, і вилежує там на сонці. Дозволяє множитись тисячам жаб. Усе літо з нею воює ксьондз, але зрештою вона ласкаво дає відвести себе до свого річища наприкінці липня.

Бялка неглибока і жвава. Розливається широко пісками й не має нічого, що можна було б приховати. Вона прозора й чистим ясним дном віддзеркалює сонце. Нагадує велику блискучу ящірку. Шастає між тополями й робить зухвалі закрути. Її бешкетництво важко передбачити. Якогось року може зробити острівець з кількома вільхами, а згодом на десятиліття відступити далеко від узлісся. Бялка тече гаями, луками й толоками. Блищить піском і золотом.

Під млином обидві річки єднаються. Спочатку течуть поряд, нерішучі, збентежені довгосподіваною близькістю, та згодом зливаються і губляться одна в одній. Річка, котра випливає з цього тигля біля млина, вже не є ані Бялкою, ані Чарною, зате вона потужна й без зусиль крутить колесо млина, що перемелює зерно на борошно.

Правік лежить по обидва боки цих річок та отої третьої, що твориться з їхнього взаємного пожадання. Річка, яка постала з поєднання під млином Чарної та Бялки, називається Ріка й плине вона далі спокійна і звершена.

Час Женовефи

Влітку чотирнадцятого року за Міхалом приїхали верхи двоє царських солдатів у світлих строях. Міхал бачив, як вони наближаються з боку Єшкотля. Спекотне повітря несло їхній сміх. Міхал стояв на порозі хати в свиті, запорошеній борошном, і чекав, хоч знав, що їм треба.

— Ти кто? — запитали вони.

— Меня зовут Міхаіл Юзефовіч Нєбєскій, — відповів Міхал, як то належало відповідати.

— Ну, вот для тебя сюрпріз.

Вони простягли йому повістку, й він відніс її жінці. Та цілий день плакала й збирала Міхала на війну. Від плачу так заслабла, так обважніла, що не могла переступити хатній поріг, аби бодай поглядом провести чоловіка до мосту.

Коли картоплі відцвіли, а на місці квіту зав’язались маленькі зелені кульки, Женовефа пересвідчилася, що вагітна. Рахувала на пальцях місяці й дорахувалася до кінця лютого. Це мало статись якраз тоді. Тепер вона журилася, що не встигла сказати про це Міхалові. Може, живіт, що ріс день у день, був якимось знаком, що Міхал повернеться, мусить повернутися. Женовефа сама порядкувала у млині — так, як це робив Міхал. Наглядала за робітниками і виписувала квитанції селянам, що привозили молоти зерно. Прислухалася до шуму води, яка рухала млинові жорна, шестерні та приводи. Борошно осідало на волоссі та повіках мірошничихи, тож коли вона ставала увечері біля дзеркала, то бачила в ньому стару жінку. Стара жінка потім роздягалася перед дзеркалом і приглядалась до живота. Лягала в ліжко, однак, незважаючи на подушки й вовняні шкарпетки, мерзла. Оскільки ж у сон, як у воду, входиться завжди ногами, довго не могла заснути. Тож мала багато часу на молитви. Починала від «Отче наш», потім «Аве, Маріє», а наостанок лишала свою улюблену сонну молитву до янгола-охоронця. Просила його опікуватися Міхалом, бо, може, на війні він потребує більше, ніж одного янгола-охоронця. Відтак ці молитви переходили в картини війни — прості й убогі, бо Женовефа не знала іншого світу, ніж Правік, ані інших воєн, окрім суботніх бійок на ринку, коли п’яні чоловіки поверталися від Шльоми. Тоді вони шарпали один одного за поли свит, качались по землі і борсались у болоті, зашмаровані, брудні, гідні жалю. Тому Женовефа уявляла собі війну битвою просто посеред болота, калюж і сміття, битвою, в якій усе вирішується одразу, одним махом. Тому було їй дивно, що війна триває так довго.

Часом, вибираючись до містечка, Женовефа прислухалася до розмов людей.

— Цар дужчий за кайзера, — казали одні.

Дехто твердив:

— Війна закінчиться до Різдва Христового.

Але не закінчилась вона ні цього Різдва, ні жодного з чотирьох наступних.

Перед самими святами Женовефа знову вибралася на закупи до Єшкотля. Переходячи мостом, побачила дебелу дівчину, що йшла берегом. Була вона бідно зодягнута й боса. Її ноги сміливо ступали в сніг і зоставляли по собі глибокі дрібні сліди. Женовефа здригнулась, глянула на дівчину згори й знайшла для неї в сумочці копійку. Дівчина підвела погляд, і їхні очі зустрілись. Монета впала в сніг. Дівчина посміхнулась, але не було в цій посмішці ані вдячности, ані симпатії. З’явилися білі великі зуби, блиснули зелені очі.

— Це тобі, — сказала Женовефа.

Дівчина присіла й зманіжено витягла пальцем зі снігу монету, а потім відвернулась і, не мовивши й слова, пішла собі далі.

Єшкотлє справляло враження, ніби в