Читати книгу - "Гробниця"
- Жанр: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Бойовики
- Автор: Кейт Мосс
- 314
- 0
- 26.04.22
Молода дослідниця Мередіт Мартін, прагнучи з’ясувати походження своєї родини, потрапляє на південь Франції. Дивно, але вві сні й мареннях до неї приходить Леоні — дівчина, яка померла багато років тому, але не знає спокою навіть після смерті.
Можливо, вона хоче повідомити Мередіт надзвичайну таємницю, котра змінить все її подальше життя?
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кейт Мосс
ГРОБНИЦЯ
Висловлюємо щиру подяку літературному агентству «Andrew Nurnberg Associates Baltic, Latvia» за допомогу в придбанні права на публікацію цієї книжки
Переклад з англійської: «Sepulchre» by Kate Mosse, published by Orion Books, Great Britain, 2007
Перекладач Володимир Горбатько
Дизайнер обкладинки Ольга Кереметь
Моїй матінці, Барбарі Мосс, за моє перше піаніно.
І, як завжди, моєму коханому Греґу — за все в минулому, сьогоденні та майбутті.
* * *
Колись, як лячна ніч прийде,
Незлий християнин
Твій труп холодний погребе
Серед старих руїн.
Нічних небес безкрая даль,
Зірки, втомившись, сплять,
Павук плете свою вуаль,
І змії десь сичать.
А в голові твоїй лихій
Та проклятій навіки
Вертітиметься буревій
Страшних нелюдських криків —
Старих гульвіс та шахраїв,
Убивць без каяття.
І привидів та відьмаків
Лунатиме виття.[1]
Шарль Бодлер, 1857
Чужа душа — темний ліс, у якому слід ступати обережно
Клод Дебюссі, лист від 1891 року
Справжні Таро — це символізм; іншої мови вони не знають й інакших прикмет не пропонують.
«Ілюстрований довідник з Таро», 1910 Артур Едвард Вейт
ВСТУП
25 березня 1891 року, п’ятниця
Ця історія починається у великому місті мертвих. У тихих провулках, де мешкають скелети. Серед бульварів, тротуарів та закутків паризького цвинтаря Семетьєр де Монмартр — місця, заселеного надгробками й кам’яними янголами, серед яких вештаються привиди тих, кого встигли забути ще до того, як їхні тіла охололи в домовинах.
Історія розпочинається зі сторожів біля цвинтарної брами, з паризьких злидарів і старців, що прийшли поживитися з чужого горя. З набридливих жебраків і завидющих ганчірників, з майстрів, що плетуть вінки, з торговців поминальними табличками, з дівчат із паперовими квітами та з карет-катафалків із чорним верхом і затемненим склом.
Ця історія починається з пантоміми поховання. Людей на нього прийшло обмаль, хоч у маленькому платному оголошенні в газеті «Ле Фігаро» й зазначалися місце, дата й час церемонії. Зібрався ріденький натовп чорних вуалей і траурних загорток, начищених черевиків та екстравагантних парасольок, на випадок раптового березневого дощу.
Леоні стоїть коло могили зі своїми братом та матір’ю; її разюче гарне лице сховане за чорною вуаллю. З вуст священика злітають якісь банальності, якісь слова про відпущення гріхів, але вони не пробуджують жодних емоцій у холодних серцях присутніх. Негарний, із сальним обличчям, із пожмаканим білим комірцем та в грубих черевиках із загнутими носками, панотець і гадки не має про те хитроплетиво брехні й зради, що привело їх усіх до цього клаптика землі у 18-му районі Парижа на його північній околиці.
Очі Леоні сухі. Як і священик, вона не має уявлення про ті події, що привели її на цвинтар такого дощового березневого дня. Леоні вірить, що вона прийшла на похорон віддати останню шану людині, життя якої обірвалося так несподівано. Вона прийшла провести в останню путь братову коханку, котрої не бачила жодного разу в житті. Підтримати брата в його великому горі.
Леоні не зводить очей із труни, яку опускають у сиру землю, де живуть хробаки та павуки. Якби цієї миті вона швидко обернулась і несподівано для Анатоля зиркнула на нього, то вираз його обличчя вельми б її здивував. Бо в очах її любого братуся відбилося не горе, а полегкість.
І через те, що Леоні не обернулася, вона не помітила також і незнайомця в циліндрі та фраку, який ховався від дощу під кипарисом у дальньому кутку цвинтаря. Це — показний мужчина, один з тих, чий зовнішній вигляд змушує прекрасних парижанок ніяково поправляти зачіски й опускати очі долу. Його великі сильні руки, обтягнуті шкіряними рукавичками, картинно спираються на срібний набалдашник палиці. Це ті руки, що обіймуть кохану за талію, притиснуть і ніжно пеститимуть її зблідлі від хвилювання щоки.
Напружено вдивляючись, він спостерігає за церемонією. Його зіниці — як маленькі чорні дірочки в яскравій блакиті очей.
Ось на віко труни важко гупнула земля. Відлуння слів священика завмерло в похмуро застиглому повітрі.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Він хреститься, а потім іде геть.
Амінь. Так тому й бути.
Леоні випускає з рук квітку, вирвану вранці в парку Монсо — поминальну троянду. Білою блискавкою вислизнувши з чорних рукавичок, квітка падає вниз, у яму.
Най мертві спочинуть у мирі. Пером земля їм.
Дощ ряснішає. Видно, як за важкою кованою брамою цвинтаря дахи, шпилі й куполи Парижа вкриває срібляста плащаниця з крапельок води. Вона приглушує торохтіння екіпажів на бульварі Кліші та пронизливі крики потягів, що відходять з вокзалу Сен-Лазар.
Учасники жалобної церемонії повертаються й ідуть від могили. Леоні торкає брата за лікоть. Той гладить її по руці й опускає голову. Коли вони виходять із цвинтаря, Леоні понад усе кортить, щоб на цьому й скінчилося. Щоб після кількох жахливих та гнітючих місяців гоніння й трагедії все нарешті лишилося позаду.
Щоб вони вийшли з мороку та знову зажили нормальним життям.
А за сотні миль на південь від Парижа щось оживає й починає рухатись.
Як реакція, як наслідок, як щось, пов’язане невидимою ниткою. У старезному буковому лісі, на пагорбі, що височіє над фешенебельним курортним містечком Реи-ле-Бен, подих вітру збурює купу сухого листя. Лине музика, але вона скоріше відчувається, аніж її чути.
Enfin.
Нарешті, — шепоче вітер.
Спонукане похованням безневинної дівчини на паризькому цвинтарі, у камінній гробниці щось заворушилося. І пішло, всіма покинуте й давно забуте, крізь зарослі та неприбрані алеї маєтку Домен де ля Кад. Випадковий перехожий подумав би, що то просто надвечірня гра світла, але на якусь невловиму хвильку здалося, що гіпсові статуї дихають, рухаються й зітхають.
А портрети на картах, схованих під землею та камінними брилами, де пересихає річка життя, на мить наче ожили. Скороминущі смутні постаті, спогади, тіні — не більше того. Натяк, ілюзія, надія. Рефракція світла, порух повітря за вигином камінної сходинки. Неминучий зв’язок між місцем і швидкоплинним часом.
Бо насправді ця історія починається не зі скелетів, що мешкають на цвинтарі Монмартр, а з колоди карт.
З ілюстрованої книжки диявола.
ЧАСТИНА І
ПАРИЖ
Вересень 1891 року
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гробниця», після закриття браузера.