Читати книгу - "Гробниця"

РОЗДІЛ 1

Париж, 16 вересня 1891 року, середа

Леоні Верньє стояла на сходах палацу Ґарньє, стискаючи сумочку з ремінцем та нетерпляче постукуючи ногою.

Де ж він є?

Сутінки занурювали Пляс дель Опера в шовково-блакитну імлу.

Відчувши, що їй уривається терпець, Леоні насупилась. Ось уже годину чекала вона брата в домовленому місці, ловлячи на собі байдужі погляди бронзових статуй, що прикрашали покрівлю оперного театру. А ще їй доводилося терпіти нахабні погляди живих людей. Леоні дивилась, як під’їжджають і від’їжджають фіакри, приватні карети з піднятим верхом, громадські екіпажі, відкриті всім стихіям, — чотириколісні та двоколки. З них виходили пасажири — цілий потік чорних шовкових циліндрів та вечірніх суконь з демонстраційних залів Мезон Леоті та Шарля Ворта. То була вишукана елегантна публіка, що прийшла на прем’єру, аби показати себе й глянути на інших.

Однак Ансітоля серед прибулих не видно.

Раз Леоні здалося, що вона таки видивилася його серед натовпу. То був якийсь високий і кремезний добродій із ходою та статурою, як у її брата. На відстані їй навіть здалося, що вона побачила зблиск його карих очей та акуратно підстрижені чорні вусики, і вже була підняла руку, щоб помахати. Та цієї миті чоловік обернувся, і Леоні побачила, що то не Анатоль.

Вона знову почала пильно вдивлятися в Авеню дель Опера. Він тягнувся діагонально аж до Луврського палацу як згадка про крихку монархію тих часів, коли знервованому королю Франції закортіло мати зручний і безпечний маршрут під’їзду до місця своїх вечірніх розваг. Вуличні ліхтарі мерехтіли в сутінках, а вікна кафе та барів кидали на тротуар прямокутники яскравого, але м’якого світла. Шипіли й бризкали газові пальники. Повітря довкола Леоні повнилося звуками присмеркового міста, і день поволі поступався місцем ночі. Entre chien et loup. Час, як то кажуть, між собакою та вовком — сутінки. Брязкання упряжі та гуркіт коліс на запруджених вулицях. Цвірінькання пташок на бульварі Капуцинів. Хрипкі вигуки яточників і конюхів та дещо більш милозвучні голоси дівчат, що продають штучні квіти на сходах оперного театру. Тоненькі викрики хлопчиків, готових за один су довести до дзеркального блиску черевики поважних і шляхетних панів.

Ще один омнібус, прямуючи до бульвару Гюсмана, проїхав між Леоні та пишним фасадом палацу Ґарньє. На його верхній площадці кондуктор компостував квитки й час від часу давав свистки. Підпилий старий солдат з медаллю за Тонкій на грудях, похитуючись, виспівував якусь військову пісню. Леоні помітила навіть клоуна з набіленим обличчям. На ньому була чорна кепка та костюм із золотистими блискітками.

Як же він міг змусити мене так довго чекати?

Церковні дзвони задзвонили на вечірню, і їхні протяжні звуки відбилися луною від бруківки. Де це? На Сен-Жерве чи якійсь іншій церкві поблизу?

Леоні злегка стенула плечима. Пригніченість у її очах змінилася на збудження. Якщо їй кортить почути оперу «Лоенґрін» мосьє Вагнера, то вона мусить наважитись і зайти всередину сама.

А чи зможе?

Зможе. Бо хоча й не мала супроводу, зате мала квиток.

А чи наважиться?

Леоні замислилася. Це була паризька прем’єра опери. І чому вона має позбавляти себе задоволення лише через те, що Анатоль спізнився?

У театрі велично сяяли розкішні люстри. Залитий світлом, він уособлював вишуканість та елегантність, тож такою можливістю справді не можна було нехтувати.

Леоні ухвалила рішення. Побігши сходами вгору, вона пройшла крізь скляні двері та приєдналася до натовпу.

Пролунав попереджувальний дзвінок. Лише за дві хвилини піднімуть завісу.

Блиснувши нижньою спідничкою та шовковими панчохами, Леоні кинулася через мармуровий обшир Ґранд-фойє, однаково приваблюючи як здивовані, так і захоплені погляди. У свої сімнадцять Леоні ось-ось мала перетворитися на пишну красуню: уже не дитина, але в ній іще часто на ледь уловиму мить прозирала та маленька дівчинка, якою вона колись була. Їй пощастило мати модний на той час тип краси й ностальгійно-прекрасний колір обличчя, що їх так цінували мосьє Моро та його друзі з братства прерафаелітів.

Одначе її краса була оманлива. Характер Леоні мала рішучий, а не слухняний, сміливий, а не скромний; вона була сучасною дівчиною з сильними пристрастями, а не сором’язливою середньовічною панночкою. І дійсно, Анатоль часто дражнив її, порівнюючи з героїнею поетичного твору Росетті «Діва-обраниця», додаючи при цьому, що Леоні схожа на неї лише зовні, але не внутрішньо. Просто як віддзеркалення. Як двійник — і все. За своєю вдачею ж Леоні була зовсім іншою. З чотирьох стихій вона була вогнем, а не водою, землею, а не повітрям.

Її білі як крейда щоки розпашілися. Густі рудувато-каштанові кучері вибилися з-під гребінця й розсипалися по оголених плечах. Разюче-прекрасні зелені очі, обрамлені довгими попелястими віями, блискали гнівом.

Він же дав слово, що не спізниться!

Однією рукою тримаючи поперед себе, як щит, сумочку, а другою — сукню, Леоні вихором помчала по мармуровій підлозі, не звертаючи жодної уваги на довгі осудливі погляди матрон і вдовиць. Проскочивши повз рожеві колони, позолочені статуї та фризи, вона кинулася до широченних парадних сходів і зацокотіла по них штучними перлинами та посрібленими намистинами, що прикрашали край її сукні. Леоні мала на собі тугий корсет, тому дихання її було уривчастим, а серце тьохкало зі швидкістю секундоміра.

Проте вона не стишувала ходи, бо побачила, що ліврейні лакеї вже почали були зачиняти двері до Великої зали. Додавши сил, Леоні рвонула вперед і вчасно опинилась у проході. «Ось», — сказала вона, тицьнувши білетерові квиток. — «А трохи згодом прийде мій брат…»

Білетер відступив і пропустив її всередину.

Після гамірливих та лунких пасажів Гранд-фойє, глядацька зала видалася напрочуд тихою та спокійною. Стишений шепіт, привітання, ввічливі розпитування про здоров’я та сімейні справи — усе це приглушували й поглинали грубі килими та численні ряди оксамитових сидінь.

Розрізнені звуки дерев’яних і мідних духових інструментів, гами, арпеджіо та фрагменти опери лунали дедалі гучніше, піднімаючись з оркестрової ями, наче завитки диму з осінніх вогнищ.

Усе ж таки я потрапила сюди!

Леоні вгамувала себе й розправила сукню. Щойно придбана в універмазі «Ля Самарітен» одягачка була цупкою, бо ще не ношена. Відкотивши довгі зелені рукавички вище ліктів так, щоб виднілася лише смужка оголеного тіла, дівчина пішла повз крісла до сцени. Їхні з братом місця були в першому ряду — найкращі в усій залі. Про це потурбувався композитор Клод Дебюссі, їхній сусід і приятель Анатоля. Леоні йшла, а праворуч та ліворуч від неї чорніли ряди шовкових циліндрів, колихалися пера дамських зачісок і розшиті блискітками опахала. То тут, то там