Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Великий секс у Малих Підгуляївцях 📚 - Українською

Читати книгу - "Великий секс у Малих Підгуляївцях"

805
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Великий секс у Малих Підгуляївцях" автора Люба Клименко. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Великий секс у Малих Підгуляївцях» була написана автором - Люба Клименко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Любовні романи".
Поділитися книгою "Великий секс у Малих Підгуляївцях" в соціальних мережах: 

Сучасний еротико-гумористичний роман про любовні пригоди мешканців села, що розкинулося в степах гарячого українського півдня.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 20
Перейти на сторінку:

Люба Клименко

Великий секс у Малих Підгуляївцях

1

Нє, я цього не переживу! Ви тіко подумайте: оце нещастя біга по селу і наставля мені роги! А шоб йому його бурулька та й відпала! Я б оце поголосила день-два — і забулася. Забулася б і успокоїлася б. А то нема ніякої жисті!

І шо я тіко не робила: і на віск зливала, і била його, окаянного, і йому, п’яному, яйця зільонкою обмазувала, шоб стидно було шастать по бабам, і виварювала його труси зо своїми, шоб хотів тіко мене — а йому хоч би хни! Як горохом об стелю! Не помага!

Оце одна отрада мені січас, дівчонки, — оцей-о гранчак. Без нього тепер жисть моя — сплошна чорна лінія! І за шо ж мені отаке-о наказаніє? Людоньки добрі! Посудіть самі! Ви тіко подивіться на мене — і на його. Я ж женщина — кров з молоком, а він — жалко даже плюнуть!

А як же воно, падло лисе, за мною ухажувало! Ізвівалося, як гадюче кодло, клялося в вєрності, гівно всрате! Та я ж йому, дівчонки, повєріла! Я ж йому пошти незайманою оддалася! (Ну, було там у мене пару раз в бураках з Брігадіром, так то ж не щитаїцця…) Да-а! Брігадір за мною так упадав, так упадав! От дурна я була, шо проміняла його на цього інтелігента очкастого! Думала, він мене буде на руках носить! Ну, канєшно, в переносному смислі. Думала, він мені вечорами буде Ахматову читать. Я ж із дєтства мічтала Ахматову почитать. Так хіба дадуть! Це ж тобі не Царське Село. Це ж тобі не Кончизаспа! Це ж Підгуляївці! Це ж тімнота! Вони ж про Ахматову і чуть ніколи не чули! А я була її фанаткою.

Був у нас такий учитель росмови і літератури і по совмєстітєльству воєнрук. Звали його Охванасій Іннокентійович. Оце мужик був! Як вип’є грахвинчик мутної, так і начина ностальгіровать: «Ах-мат-това! Ах! Ах-мат-това! Ах, мать твою!» І з тих пір для мене Ахматова — це ідіал баби. Якщо вже наш Охванасій Іннокентійович — за яким вся учительська пісяла кип’ятком — якщо вже він так за нею всихав, значить вона того стоїла!

Я раз з Охванасієм Іннокентійовичем таки согрішила. Послі замужества. Ну, хотілося мені приблизиться до Ахматової, хай даже через Охванасія Іннокентійовича. І чесно скажу вам, дівчонки, я була розчарована. Не та в нього ковбаска, шо нада. Шось там вовтузився, шось там сопів, шось там крехтів, і не вспіла я пойняти, шо ж то робицця, як він уже впав мені на цицьки, потний і красний, содрогаючись в конвульсіях. Вобшем, дівчонки, не то. Вся його сексувальна енергія ушла на страданіє по Ахматовой.

Це, канєшно, не Брігадір. Бо Брігадір такого стояка мав, шо ним можна було гвоздки забивать! Я, чесно говоря, Брігадіра нікада не забуду! Оце ж така романтіка! Поки ми в полі бураки сапали, він під’їжжав на трахторі, становив його коло нас і гукав: «Ану, ланкова Сливка, — за мною! В управлєніє визивають!» І я од того «вуправлєнієвизивають» ну просто мліла. Я ж знала, шо то за «управлєніє»!

Він хвацько підсажував мене на трахтора, при цьому вспівав ущипнуть за сраку, сам сідав за руль, і ми тряслися аж до так називаємого «управленій». Як тіко на горизонті растворялись мої дівчонки з ланки, ми останавлювали трахтора і… Лідко, дай валідола… І він мені таке управлєніє устраював, так управляв у мене свого солов’я і так віртуозно управляв мною: і раком, і стоячи, і лежачи, і сидячи, і на колесі, і на стерні, і в кабіні, і на вєсу… а вєсу ж в мені тоді було восемдесят кіл! А як він цицьки мої любив! Як обхватить мене своїми ручищами-лопатами за цицьки, та як зарепетує на все поле: «Ой, ланкова Сливко, люблю я твої цицьори!»

— У кого є платочок глаза повтирать?

— Таких слів мені більш ніхто не говорив! Та до чого це я? Розревілася, як дура. Ага.

В’являєте, яка я була пришелепкувата? Проміняла Брігадіра на Мумрікова.

Ідіотка! Самошедша! А началося це так. Прислали в Підгуляївці архіологічну ікспідіцію. Не знаю, кому в голову стукнула моча — наїхати в цю дірку? Приїхали, поставили палатки під Курячою гіркою, накупили нєсколько ящиків горілки в лавці — і почали копати. Копали-копали, пока не розкопали. Чого вони тіко не розкопали! І людські кістки! І людські голови! Хай Бог милує! Нашу Курячу гірку назвали «Підгуляївським некрополем». На сміх курям!

Ну, мене, канєшно, це заділо. Я ж усе-таки не послідня в цьому ділі. Можна сказати, це через мене прислали ікспідіцію в Підгуляївці. Бо коли я була у десятому класі, то написала в районну газету статтю. Я ж собиралася після школи поступати на журналістку. А там нада мать «публікації». Ото ми з батьою і пішли на таку гавантюру. Написали вмєсті одну публікацію. Чесно говоря, я й не думала, шо її напечатають. Писали ми з батяньою по пріколу, бо він у мене тоже пріколіст, як і я. От і написали ми: так і так, є в селі Підгуляївцях така Куряча гірка, так оце вона, на самом дєлі, не проста гірка, а курган скіхвів, і шо його постоянно риють «чорні архіологи», і вже повикопували все, шо можна і не можна, і шо осталося тіко одне доказательство того, шо це скіхський курган, і є воно в мене, але я його, мовляв, бережу, як зіницю ока.

Ну, хотіли ми просто публікацію, а получився скандал. Стали до нас приїжжати разні люди. І все просили показати «те доказательство», а ми все не давали — мовляв, боїмося, не покажемо. Вони і просили, і угрожали, а ми — ні в каку.

Потім бачимо, діло — не шутка. Стала міліція навідуватися, мовляв, знаєте, громадяни, скіки полагаєцця за укритіє скарбу? Ну шож. Треба було вилугуватися. Батяня в мене — шо нада. Лицьом у гразь — та нікада! Поїхав він у Київ, пішов у музей і схвотографірував одну скіхську хвібулу. Тоді пішов до ‘дного нашого мєсного народного умільця, приніс йому свою золоту вставну челюсть, і той за ящик пива забацав таку скіхську хвібулу, шо академік з Києва мало не всрався, побачивши її. Тепер та хвібула в музеї лежить рядом з тою, яку хвоткав батяня.

Оце така історія. Так от, як начали копати архіологи во

1 2 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий секс у Малих Підгуляївцях», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Великий секс у Малих Підгуляївцях"