Читати книгу - "Вибрані твори"

Михайло Стельмах

ВИБРАНІ ТВОРИ

©

ВЕЛИКА РІДНЯ

(роман-хроніка)

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам

Т.Г. Шевченко

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

Вересневе сонце непомітно зайшло за потріскані негусті хмари і зразу ж розіслало аж за ліс недобілені полотна. Біля самого лісу злобно загаркавив, задудонів кулемет, і, задихаючись од переляку, по-жіночи, заахкала на леваді луна.

Докія, почувши постріли, зупинилась біля перелазу.

«Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комітетчиків?» — зітхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофія, що пішов зранку ділити панську та куркульську землю і досі не вертався додому. Невсипущим жіночим болем защеміло серце, що в кожній небезпеці бачить свого чоловіка, своїх рідних та кревних і не знати кого і всіх просить, щоб оберігала їх доля від нещастя.

Дивно: скільки років минуло з того часу, як уперше невміло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофій, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дівочи любила, по-дівочи вболівала за своїм чоловіком, хоча на людях ніколи, навіть словом, не виказувала своїх почуттів. Коли ж з'явився на світ Дмитро, коли розкрився світлий і тривожний безкрай материнської любові, в її кохання до Тимофія якось непомітно влилась нова течія: чоловік став для неї не тільки батьком її сина, а наче і її батьком (може тому, що саме тоді помер її старий тато). І до радісного болю добре було Докії, в сутінках стрічаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкі груди, вдихнути з необвітрених складок одежі пахощі широкого степу чи хмільної діброви.

— Ех, ти, — коротко скаже він, і чорні сумовиті очі осміхнуться, а міцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослі дітям.

— Скучила, Тимофію, за тобою. Так скучила, ніби ти тільки з германської повернувся.

— Чудно, — зверхньо погляне на неї. І по звичці задумається, пірне в свої турботи.

Сонце вискочило на вузьку міжхмарну прогалину і кинуло під ноги молодиці живу узорчасту тінь розлогої яблуні.

Вдалині дзвінко заклепали підкови, і незабаром на рослих лиснючих конях вилетіло чотири вершники: троє в будьонівках, а четвертий, очевидно командир, в кубанці.

На темно-синіх галіфе — червоні лампаси, за плечима — карабіни. Переганяючи бійців, у шаленому леті промчала тачанка з кулеметом, і високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зріст, щось з-за широкого плеча промовив до воїнів. Ті весело засміялися, щось кинули навздогін кулеметнику про банду Гальчевського і якось дружно, до ладу і зразу ж, заспівали молодими голосами про Богунію.

«На банду їдуть, а сміються, співають. Начеб смерть їм і ваги не має. От народ!»

Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершників.

Ось уже і зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пісня стихла, а серце чогось щемить і щемить, наперед вболіваючи за чужими дітьми, як за своїм сином.

І вже не чує жінка, що до воріт підкочується парокінний віз, як входить на подвір'я її високий горбоносий Тимофій.

— Докіє! — ніби з самої землі обзивається глухуватий рідний голос. І вона поспішає назустріч чоловікові, водночас бачачи і його незвично прояснене обличчя, і голову комнезаму Свирида Яковлевича Мірошниченка, що стоїть біля коней, і плуг та рибальські снасті на возі.

— Тимофію, чого так пізно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, — легко вклонилась молодиця.

— Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше відпускай чоловіка. — Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. — Вранці вже й оратимемо свій наділ.

— Панську землю? — вражено запитала Докія, начеб і не знала, не сподівалася того наділу, начеб не бачила його у снах і наяву.

— Ні, не панську. Свою! — сміється Свирид Яковлевич.

— Свою? — ще не розуміє вона. «Своя ж десятина уже засіяна».

— Тепер свою. Панською була, та загула.

— Значить, панську? — перепитує Докія так, як перепитують люди, щоб іще раз чиєсь слово ствердило їхню певність.

— Та не панську, а свою, — аж перехитується од веселого сміху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. — Ніяк не привикнете, що то вже наша земля.

— Наша, наша, — полегшено зітхає вона і з незрозумілим подивом зупиняється серед подвір'я.

Думки, наче повінь, аж перегойдують нею. Якась дужа і тепла хвиля прокочується по всьому тілі, і Докія вже не бачить ні передосіннього неба, ні невеликого подвір'я, ні чорного похиленого тину, в кількох місцях порваного кулями…

Густі ранкові поля стрепенулись у леті, перехлюпнулись за іскристий обрій, чітко заворушились на тлі золотого лиття хмарин і вмилися сонцем. І нема на полях ні жмутків колючого, перепеченого від негоди дроту, ні лінії окопів; навіть свіжі червоноармійські могили розвиваються сплесками ярої чубатої пшениці, горять червоними стрічками маків, сонце піднімають з-під землі. І не кулі підтинають стебло, а перехитує ним перепел, співаючи в радості, що теплими грудочками покотилися його діти по землі, молодими крильми піднялися в небо. А вона, Докія, їде і їде із Тимофієм польовою дорогою на свою ниву.

Співучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою росою обдає босі ноги…

«Невже це все буде?»

Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила свої покалічені молоді літа…

Висхлий степ.

Панська пшениця.

І потріскані до крові, обвуглені губи женців. Задихаються в спеці немовлята, що старими родились у строку. І нема в присохлих грудях матерів молока для дітей. Тільки є солоні сльози в очах. І падають вони на жовті дитячі личка, на тринадцятий загорьований сніп.

Ось її мати на третій день після пологів, не випростовуючи надвоє перегнутого стану, підтинає серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, кусає розпухлі губи, а жне, умліваючи над тринадцятим снопом.

— Мамо, відпочиньте.

— Я зараз, дочко, — подивилась так, наче все небо убрала болючими побілілими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп і почала осідати поруч із ним. Чорні пальці глибоко обрізались, але не бризнула кров — лише кілька запечених, з крихітними пухірцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тіла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий піт.

І тільки тоді Докія з жахом побачила, що обличчя, порепані ноги, жилаві руки матері були чорні, мов свіжозораний коренистий зруб.

— Як сизий голуб, відлетіло життя, — горбатою, тінню нахилилась над матір'ю літня, висушена сонцем і наймами жінка.

— Легка смерть. За роботою, — позавидував хтось із заробітчан.

— За чужою роботою