Читати книгу - "Останній з могікан"

Фенімор Купер

ОСТАННІЙ З МОГІКАН

©

Малюнки англійського художника Г. Брока

Переклав з англійської Ростислав Доценко

Перекладено за виданням: James Fenimore Cooper, «The Last of the Mohicans. A Narrative of 1757.» Foreign Languages Publishing House. Moscow. 1959.

Хай не разить тебе, що чорний я, –

Це лиш палкого сонця хмура одіж.

В. Шекспір, «Венеціанський купець»

РОЗДІЛ І

І серце й вухо маю я готові

Почути хоч би й як гіркі слова.

Скажи, чи втратив я державу?

В. Шекспір, «Король Річард II»[1]

Характерною рисою колоніальних воєн у Північній Америці було те, що супротивні війська мусили зазнавати труднощів і небезпек переходу через дикі, незаймані нетрі, перш ніж могли зіткнутись одні з одними. Широкі й важкоздоланні ліси розляглися поміж ворожими володіннями Франції та Англії. Відважний колоніст і загартований європеєць, що боровся на його боці, не раз цілі місяці змагалися з бистринами річок та крутими гірськими перевалами і лишень аж по тому діставали змогу проявити свою мужність на полі битви. А втім, переймаючись терпеливістю та самопожертвою витривалих вояків-індіян, навчились вони долати всілякі перешкоди, і з бігом часу вже видавалося, що немає ані одної глухої закутини в лісі, ані якої криївки, котра б уникла наїзду людей, ладних важити життям заради своєї мстивості або задля догоди бездушній і свавільній політиці монархів далекої Європи.

В широкій міжкордонній смузі, мабуть, жодна місцевість за тих часів не була свідком такої затятої і жорстокої боротьби, як край межи витоками Гудзону та поблизькими озерами.

Сама природа створила тут неабиякі зручності для пересування військ, тож просто не можна було знехтувати цією обставиною. Подовгасте плесо озера Шамплен, що простягалося від кордонів Канади углиб сусідньої провінції Нью-Йорк, природно становило половину того шляху, який мусили подолати французи, аби вдарити на ворога. Біля південного кінця свого це озеро сполучається з іншим озером, де вода така кришталево чиста, що місіонери-єзуїти вирішили хрестити тут новонавернених, — через це воно й дістало Назву Святого, Менш ревні англійці вважили, що достатньої честі вподоблять ці чисті води, коли назвуть озеро ім'ям свого короля, другого з ганноверської династії. В такий спосіб обидва народи об'єднали свої зусилля, щоб позбавити нецивілізованих володарів цього лісистого краю права називати озеро його первісною назвою — Горікен[2].

Звиваючись поміж безлічі острівців, оточене горами, Святе озеро тягнеться ліг[3] на дванадцять далі на південь. Потім дорогу воді перекриває плоскогір'я. Звідси починається волок, яким миль за дванадцять подорожній добувається до берега Гудзону, саме в тому місці, де — попри такі звичайні перешкоди, як пороги або перекати, — річка стає судноплавною аж до гирла.

Коли невтомні французи, плекаючи зухвалі нападницькі плани, дісталися навіть до далеких і неприступних Аллеганських гір, то нічого дивного, що при звісній своїй жвавій уяві вони одразу оцінили природні переваги щойно описаної околиці. І якраз тут сталася більшість битв за панування над колоніями. В різних вигідніших пунктах побудовано форти, що їх брано і здавано, рівняно з землею і відбудовувано — залежно від перебігу військових дій. Мирні колоністи трималися оподаль від небезпечних гірських переходів, ховаючись до надійніших давніх поселень, у той час як війська, чисельніші за ті, що в метрополіях часто вирішують долю тронів, заглиблювалися в ліси, звідки хіба що кожен десятий вояк повертався, та й то виснажений знегіддями чи пригноблений поразкою.

І хоч цей нещасний край не знав, що таке мирна година, його ліси аж роїлися людом, на галявах та в долинах бриніла військова музика, а гори відлунювали сміх і довільний крик якого завзятого й безжурного юнака, що спішився натішитись життям, мавши невдовзі заснути вічним сном.

Саме на цій арені кривавих змагань і сталися ті події, про які ми збираємось розповісти. Було це третього року останньої війни поміж Англією та Францією за володіння краєм, що його не судилося втримати ані одній, ані другій державі.

Нездалість заморських командувачів та згубна бездіяльність вищих урядовців у самій метрополії позбавили Великобританію того гордого престижу, що його завдячувала вона здібностям і завзяттю давніших своїх військових та державних діячів. Слуги її, переставши нагонити страх на ворогів, скоро втратили віру в самих себе. А колоністи англійські, хоч і невинні в такій нездалості і самі занадто незначні, щоб її викликати, виявилися, проте, природними жертвами всіх цих знегод. Ось лишень недавно вони бачили, як добірне військо з тієї країни, що її вони шанували як матір і сліпо вважали за непереможну, — військо, на чолі якого було поставлено винятково здібного й досвідченого вождя, зазнало ганебної поразки від жменьки французів та індіян. Від цілковитого знищення англійців урятувала тільки витримка та кмітливість одного юнака з Віргінії, що його слава людини високих чеснот згодом розійшлася геть по всьому християнському світові[4]. Ця несподівана невдача оголила широку смугу кордону, і ще до того, як прийшли справжні нещастя, уже снувалися розмаїті поголоски про тисячі можливих небезпек. Наполоханим поселенцям у кожному подуві вітру з безкраїх лісів на заході вчувався вереск індіян. Жорстокість цього невблаганного ворога білих колоністів незмірно збільшувала й без того неабиякий жах війни. Недавні й часті різанини ще свіжі були в усіх у пам'яті, і кожне пожадливо прислухалося до моторошних розповідей про нічні вбивства, головними й найлютішими учасниками яких були лісові тубільці. Коли легковірний подорожній збуджено розповідав про небезпеки лісової стежки, то лякливішим кров холонула в жилах, а матері кидали тривожні погляди на дітей. Страх роздмухував небезпеку до неймовірних розмірів, голос розуму був перед ним безсилий, і ті, хто мав би пам'ятати про свою гідність, ставали невільниками найницішого інстинкту. Навіть наймужніших і найстійкіших почав брати сумнів щодо ймовірних наслідків війни. І з кожним днем більшало число людей, яким здавалося, що незабаром усі володіння англійської корони в Америці перейдуть до рук їхніх християнських ворогів або ж будуть спустошені наїздами безжальних союзників тих ворогів.

Отже, коли до форту в південній частині плоскогір'я між Гудзоном та озерами дійшла звістка, що над Шампленом з'явився генерал Монкалм з військом «таким численним, як листя на деревах», тут цю новину сприйнято скорше з полохливою нехіттю, аніж із суворою радістю вояка, який відчуває близьку нагоду завдати ворогові удару. Приніс цю звістку надвечір літнього дня